1. Поняття і ознаки держави.

Держава - суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Ознаки держави: 1. особливий апарат публічної влади - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління; поділяється на апарат управління, до якого відноситься законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації та апарат примусу, до якого належать: армія, міліція, суди, прокуратура, тощо.

2. теритоіальна ознака — матеріальна основа існування держави, яка визначається кордонами. В територію входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-ти мильної зони (20км.) - територіальні води, повітряний простір, дипломатичні представництва, посольства і консульства, літаки, космічні апарати.

3. Суверенітет - означає, що державна влада – єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави.

4. Наявність законів, які видає держава, тобто в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень; 5. має єдину грошову систему; 6. має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю; 7. має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

2. Функції держави.

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави:

1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя; 2) економічна - регулювання сфери економічних відносин створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки; 3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики; 5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу; 6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини; 7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; 8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційною ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; 2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки; 3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті; 4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном; 5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами; 6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і військовими засобами; 7) підтримання світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

3. Механізм держави.

Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи державної влади.

4. Аппарат держави

Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави. Апарат держави — частина механізму держави. Апарат держави — юридично оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з Управління суспільством, виконання завдань і функцій держави, кордоном та ін. Державні органи є структурними ланками державного апарату. Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридично визначену державно-владну компетенцію, для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

5. Форма державного правління.

Форма державного правління — це певний спосіб організації верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим статусом вищих державних органів, обумовлює структуру, принципи взаємовідносин та сферу компетенції кожного з них. Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в державі, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному (як будуються стосунки "парламент — уряд", "парламент — глава держави" і т.д.).

Політична наука розрізняє дві основні форми державного правління: республіку та монархію. Республіка (від лат. "res" — справа і "publicus" — суспільний, всенародний) — форма державного правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Існують президентські, парламентські та президентсько-парламентські (змішані) республіки.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

 

6.Форма державного устрою.

Фо́рма держа́вного у́строю — це територіальна організація державної влади, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

• Виділяють дві форми державного устрою:

просту (унітарну);

складну(федеративну, конфедеративну та ін.).

На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:

• Унітарна держава — проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані складні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

• Федерація — складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

• Конфедерація — тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства.

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.

• Унітарна держава характеризується такими ознаками.

1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконтрольні місцеві органи.

2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності.

3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.

4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади.

5. Має єдине громадянство.

6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

7.Державний режим.

Державний режим – це сукупність методів, засобів і способів здійснення державної влади.

У залежності від ступеня демократичності тієї чи іншої держави розрізняють демократичні і недемократичні ( авторитарні та тоталітарні режими, межі між якими є досить нечіткими і відносними).

Сучасні демократичні режими характеризуються сукупністю таких основних ознак:

-    народ виступає єдиним джерелом влади;

-    народ здійснює владу як безпосередньо (шляхом виборів і референдумів), так і через виборні органи (місцеве самоврядування, парламент, президент і т. д.);

-    поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна незалежність судової влади від інших гілок влади, особливо від виконавчої; -    плюралізм (багатоманітність) як необхідна умова економічної, політичної та ідеологічної системи суспільства, що передбачає наявність різних форм власності, багатопартійність, відсутність державної ідеології тощо;

-    рівноправність людей, наявність реальних механізмів захисту прав людини.

Авторитарні режими характеризуються такими ознаками:

-    недостатній контроль з боку населення за формуванням та діяльністю органів влади;

-    обмеженість реальних прав людини та можливості їх захисту;

-    у системі органів державної влади домінує виконавча влада (уряд, президент), представницькі органи реальної влади не мають;

-    формально може існувати багатопартійна система, але реальні -можливості опозиції впливати на політику держави обмежені.

Тоталітарним режимам властиві такі риси:

-    тотальний (повний) контроль з боку держави за всіма проявами і сферами життя суспільства;

-    відсутність механізмів захисту прав і свобод, безправ’я людини;

-    однопартійність, наявність єдиної державної ідеології;

-    реальна влада зосереджується в руках однієї особи чи групи осіб;

-    відсутність опозиції.

Державний режим є основною складовою частиною політичного режиму, який включає в себе не лише методи здійснення державної влади, але і способи діяльності інших учасників політичної системи суспільства: політичних партій, громадських організацій тощо.

Україна належить до держав, які проголосили себе демократичними (ст. 1 Конституції України), що треба розуміти як мету, шлях до якої є складним і тривалим.

8. Поняття і ознаки громадянського суспільства .

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина. Ознаками громадянського суспільства є: • приватна власність, вільна праця, підприємництво; • існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі; • багатоманітність виховання, освіти, науки, культури; • наявність незалежної системи засобів масової інформації; • вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей; • переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності. У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

9. Поняття і ознаки правової держави.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Основні ознаки правової держави: Верховенство закону й права, розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; верховенство громадянського суспільства над державою та її апаратом; юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення; взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави; громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом; демократичний плюралізм і гласність.

10. Поняття та ознаки права.

Право від слова правда, справедливість. Право- це система норм, що встановлені державою, які є загальнообов»язковими для всього населення та держави, з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і соціальних цінностей.

Ознаками, що характеризують право є:

1) право встановлюється чи санкціонується державою:

- від імені держави правові норми встановлює Верховна Рада України (ст. 92 Конституції України підкреслює, що виключно законами України визначаються і встановлюються правила поведінки, визначені в цій статті), або народ шляхом референдуму;

- правові норми санкціонуються в підзаконних нормативних актах уповноваженими державними органами (відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України має санкцію видавати укази, а відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів - постанови, в яких містяться санкціоновані норми);

2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;

3) право є формально визначеним:

4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);

5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;

6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;

7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);

8) право діє у часі, просторі та по колу осіб:

9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі права та правові інститути. Правова система має велике значення для полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;

10) право характеризується відносною стабільністю, воно регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;

11) право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою силою державного апарату.

Право будь-якої держави є унікальним засобом регулювання найважливіших суспільних відносин і досягнення соціального компромісу.

11. Функції права.

Функції права це основні напрямки його впливу на різноманітні суспільні відносини, впорядкування їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Функції права взаємопов'язані між собою і здійснюють комплексний вплив на суспільство за допомогою юридичних засобів. Більшість авторів класифікують функції права на загально соціальні та спеціально-юридичні.

1. Загально-соціальними функціями права є:

1) інформаційна функція права, полягає в тому, що право містить великі обсяги інформації про регулювання різних сфер суспільних відносин. Держава інформує кожного суб'єкта правових відносин про суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які закладені в правових нормах у вигляді моделі бажаної або забороненої поведінки;

2) гуманістична функція права, полягає в тому, що право закріплює гуманні цивілізовані принципи регулювання суспільних відносин, ті основні права і свободи людини, які складають підвалини справедливості, закріплені в Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12. 1948 р., та інших міжнародно-правових актах;

3) виховна функція права, полягає в тому, що право виховує учасників правовідносин своїм змістом, воно впливає на свідомість особи, формуючи певний рівень правової культури, так як в правових нормах закладеш моделі правомірної поведінки та визначені заборони у вигляді небажаної для суспільства поведінки, що пов'язана з можливістю притягнення до юридичної відповідальності;

4) прогностична функція права, полягає в тому, що право надає можливість передбачити майбутній результат. Кожна особа, вступаючи в правові відносини, знає як їй діяти і які будуть наслідки, так як вона прагне досягти певних цілей, заради яких вона і вступає в ці відносини. Так, бажаючи стати власником певного майна особа укладає договір купівлі продажу;

5) пізнавальна функція права (гносеологічна), полягає в тому, що особа вивчаючи право, набуваючи життєвого досвіду отримує необхідні знання, так як право будь-якої держави є не тільки регулятором суспільних відносин, а і джерелом знань;

6) орієнтаційна функція права, полягає в тому, що особа, знаючи приписи правових норм, сама будує свою поведінку правомірним чином, саме цього прагне держава визначаючи в правових нормах зразки правомірної поведінки;,

7) профілактична функція права, полягає в тому, що певна частина правових норм містить заборони небажаних для суспільства діянь і передбачає негативні для особи наслідки, пов'язані з втратою особою певних належних їй благ (свободи, матеріальних, організаційних благ), що стримує особу від протиправної поведінки.

Спеціально-юридичними функціями права є: 1) регулятивна функція права, полягає у визначенні в правових нормах міри суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин і тим самим упорядкування цих відносин у вигляді бажаної правомірної поведінки

2) охоронна функція права полягає в тому, що право спрямоване на охорону суспільних відносин, воно забороняє здійснення дій, які визначені як протиправні, а в разі порушення встановлених державою заборон, передбачає застосування компетентними органами (посадовими особами) юридичних санкцій до правопорушників. Суспільні відносини охороняють норми Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, Особливої частини Кримінального кодексу та інших нормативно-правових актів;

3) стимулююча функція права полягає в тому, що в окремих правових нормах визначені позитивні наслідки, пов'язані з покращенням правового статусу особи, наданням їй певних пільг у разі здійснення правомірної суспільно корисної поведінки. Так, ст. 108 Кодексу законів про працю передбачає підвищення розміру оплати праці за роботу в нічний час, ст. 254 Сімейного кодексу закріплює встановлення плати за виховання дитини патронатному вихователю;

4) функція оперативної дії права в ситуаціях, які передбачити наперед було неможливо. Так, патову ситуацію, яка була виникла в Україні після проведення другого туру президентських виборів і визнання результатів голосування Верховним Судом України сфальсифікованими, вдалося врегулювати шляхом прийняття нових правових норм, передбачаючих третій тур голосування і виділення із державного бюджету коштів на його проведення.

12. Джерела права.

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права. 

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

13. Форми права.

Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права — це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

14. Поняття правовідносин.

Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою.

Види правовідносин

 По галузевій ознаці - конституційні, цивільні, адміністративні й т.д.;

 За рівнем правового регулювання - матеріальні (цивільні, карні), процесуальні (цивільно-процесуальні, карно-процесуальні);

 По характері юридичного обов'язку - активні (відбуваються певні дії на користь управомоченного), пасивні (не відбуваються певні дії на користь управомоченного);

 По кількісному складі учасників - прості (виникають між двома суб'єктами), складні (виникають між трьома й більше суб'єктами);

 По тривалості дії - короткочасні, довгострокові (триваючі);

 По ступені визначеності сторін - відносні (поіменно визначені всі управомоченные й зобов'язані суб'єкти правовідносин), абсолютні (конкретно визначений управомоченный суб'єкт, абсолютно всі інші особи - особи правообязанные, тобто зобов'язані втримуватися від порушення інтересів управомоченного суб'єкта).

 По характері розподілу прав і обов'язків - однобічні (одна сторона правовідносин мають тільки права, інша - тільки обов'язку), двосторонні (обидві сторони мають як права, так і обов'язку).

15.Структура правовідносин.

До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок.

Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.

Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань.

Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.

Зв'язок норми права і правовідносин виражений у наступному:

1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб'єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.

2. Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.

3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.

4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов'язки їх суб'єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.

16. Норма права та її види.

Норма права - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. Зазначимо, що природні права людини, якщо вони не закріплені у формах права (тобто формально не визначені), є також чинними правом і підлягають забезпеченню державою так само, як і інші норми права. Види норм права

• 1.Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):

норми конституційного,

адміністративного,

кримінального,

цивільного,

трудового,

екологічного права та ін.

17. Структура норми права.

Кожна норма права характеризується єдністю, цілісністю, непо­дільністю та певною структурою.

Структура норми права — це внутрішня будова норми пра­ва, яка характеризується

До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, дис­позицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.

Гіпотеза — це перша частина правової норми, яка вказує на умови, за яких суб'єкт, мусить діяти так , як того вимагає диспози­ція. Гіпотеза починається словом "як­що". Коли ж це слово не вжито, то воно припускається. Іноді гіпотеза щільно пов'язана з іншим елементом правової норми — диспозицією

Диспозиція - це саме правило поведінки, тобто права і обов»язки учасників правовідносин. В диспозиції сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти су­спільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпо­тезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.

Санкція — це складова частина норми права, яка передба­чає юридичні наслідки для суб'єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми, це ті примусові заходи, які застосовує держава за порушення норми права., тобто передбачена відповідальність.

Санкція є логічно завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при по­рушенні ним вимог норми права. Тобто основне призначення санк­ції — це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.

Отже, гіпотеза — це припущення, диспозиція — розпоряджен­ня, а санкція — стягнення. Усі ці елементи логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему, яку можна виклас­ти у вигляді словосполучення "якщо — то — інакше". Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше (санкція) настануть зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: "Ухилення від призову на строкову військову службу — карається обмеженням волі на термін до трьох років". Повну логічну структуру цієї норми можна виразити так: "Якщо призовника призивають на строкову військову службу, то обов'язок призовника з'явитися для проходження строкової військової служби, інакше за невиконання цього обов'язку до нього буде застосоване покарання у вигляді обме­ження волі на термін до трьох років".

18. Конституція: поняття і види.

Конституція – це основний закон держави. Як правило, це єдиний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосередньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Складається з преамбули та 15 розділів. У преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію — Основний Закон України від імені українського народу — громадян України всіх національностей.

У Конституції України передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу ВР України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності д-ви, то Конституція України взагалі не може бути змінена (ст. 157).

З прийняттям Конституції України 1996 року втратили чинність Конституція 1978 і Конституційний договір між ВР України та Президентом України від 8 червня 1995.

Види конституцій

Конституція в матеріальному сенсі — сукупність правових норм, що визначають вищі органи держави, порядок їх формування та функціонування, їх взаємні відносини та компетенцію, а також принципове положення індивіда по відношенню до державної влади. Конституції в матеріальному сенсі прийнято класифікувати, зокрема, на писані й неписані.

• За формою правління, яка закріплюється в конституції:

1. монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.)

2. республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.).

• Залежно від державно-політичного режиму:

1. демократичні (прийняті у державах з демократичною формою державного режиму (Основний закон Фінляндії 1999 р.)

2. авторитарні (прийняті у державах, в яких влада перебуває в руках незначної кількості осіб або певної особи, використовуються авторитарні методи державного управління, влада повністю здійснює контроль у політичній сфері, проте залишається відповідний простір свободи дій в економічній, соціальній, культурній сферах. Зазвичай, авторитарні конституції пишуться і приймаються під конкретних публічних осіб. Наприклад, Конституція Франції 1800 року увійшла в історію як авторитарна наполеонівська конституція, Конституція Франції 1958 року — авторитарна деголлівська конституція.)

3. тоталітарні (прийняті у тих державах, де існує антидемократична форма державного режиму, держава повністю контролює всі сфери суспільного життя, дозволена цензура, не забезпечуються права і свободи людини та громадянина (конституції країн Африканського континенту)

• За формою державного устрою, що встановлюється конституціями:

1. федеративні (Конституція ФРН 1949 р.)

2. унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.).

19. Закони й підзаконні акти.

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який витинає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:

а)            приймаються вищим представницьким органом держави(парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б)           регулюють найважливіші, соціальне значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України галізація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;

в)            містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г)            мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIII століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1791 р.).

Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.

Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загально людських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України.

Закони поділяються на окремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:

-                конституційні закони — органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;

-                звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

-                надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);

-                кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (на приклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування);

-                тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України про державний бюджет на певний рік);

-                допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року). 

Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які Прийма­ються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів.

Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 16 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 27 грудня 2001 року «Про державну службу експорт­ного контролю України».

Нормативні правові акти Кабінету Міністрів України. Ка­бінет Міністрів України — вищий орган у системі органів вико­навчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов'язковими до виконання

Нормативні правові акти міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших цент­ральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюва­них ними органів у відповідній сфері управління видають норма­тивні акти у формі наказів .

Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій.

Нормативні правові акти органів та посадових осіб місцево­го самоврядування.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в ме­жах своїх повноважень видає розпорядження.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих державними органами, приймає рішення. Рішення приймаються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загального складу і підписуються сільським, селищним, міським головою.

5.  Локальні нормативні правові акти. До локальних норматив­них правових актів належать акти, що видаються державними установами і організаціями різних форм власності для регламен­тації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих ор­ганізацій (наприклад, накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо).

20. Поняття та склад правопорушень.

Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне , винне діяння (дія аб бездіяльність) фізичної або юридичної особи, яке передбачене діючим законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

До юридичного складу правопорушення входять:

1. Суб'єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення:

фізична особа, що є осудною та досягла певного віку;

юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.

2. Об'єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо).

3. Суб'єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.

4. Об'єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:

— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);

— протиправність (формальний аспект);

— наслідки діяння (змістовний аспект);

— причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;

— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.

21. Види правопорушень.

Правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.

Розрізняють такі види проступків:

— Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

— Адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).

— Цивільно-правові — це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).

— Дисциплінарні — суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).

— Процесуальні — це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.

22. Загальна характеристика Конституції України.

Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

Конституція України складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів, які містять 161 статтю. XV розділ Конституції України - "Перехідні положення" - фактично вичерпав свій потенціал, оскільки значна частина його положень стосувалася періоду наступних п'яти років з моменту набуття чинності Конституцією України.

Розділ І Конституції України називається "Загальні засади" (статті 1-20). Зі змісту статей цього розділу вбачається, що його доцільніше було б назвати "Конституційний лад", оскільки конституційні положення розділу регламентують найважливіші сфери суспільного та державного життя: принцип поділу державної влади, територіальну цілісність держави, державний, національний та народний суверенітет, основи місцевого самоврядування, державні символи України та ін.

Розділ II Конституції України - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (статті 21- 68) становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні. У його статтях розкривається зміст політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших прав. На жаль, значна частина зафіксованих прав та свобод особи в

Конституції України є декларативною, оскільки практична їх реалізація неможлива.

У розділі III Конституції України - "Вибори. Референдум" (статті 69-74) врегульовано основні форми народовладдя; встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; визначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

У розділі IV Конституції України - "Верховна Рада України" (статті 75-101) врегульовано загальний конституційно-правовий статус парламенту України, зокрема порядок його організації і діяльності, повноваження і компетенцію, кількісний склад і структуру, основні форми роботи, строк повноважень і підстави дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами влади тощо.

У розділі V Конституції України - "Президент України" (статті 102-112) Президенту України надано правовий статус глави держави, а також визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Зважаючи на те, що Україна є президентсько-парламентською республікою, Президент України наділений великим обсягом повноважень: формує уряд та інші органи державної влади, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, підписує закони, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою та ін.

У розділі VI Конституції України - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (статті 113-120) визначено, що Кабінет Міністрів України знаходиться на вершині ієрархічної системи органів виконавчої влади, установлено порядок організації та діяльності уряду, його повноваження і компетенцію, підстави і порядок дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами державної влади та ін.

У розділі VII Конституції України - "Прокуратура" (статті 121-123) визначено основні засади конституційно-правового статусу Генерального прокурора, повноваження і компетенцію органів прокуратури.

У ст. 123 регламентовано, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

У розділі VIII Конституції України - "Правосуддя" (статті 124-131) установлено основні засади судочинства, порядок організації і діяльності судових органів, визначено, що судочинство здійснюється виключно Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У ст. 131 Конституції України зазначено, що в Україні діє Вища рада юстиції, яка наділена повноваженнями вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

У розділі IX Конституції України - "Територіальний устрій України" (статті 132, 133) установлено основні засади територіального устрою України; регламентовано систему адміністративно-територіального устрою України, яку становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; визначено спеціальний статус міст Києва і Севастополя.

У розділі X Конституції України - "Автономна Республіка Крим" (статті 134-139) врегульовано конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим та її вищих органів влади у складі Української держави.

У розділі XI Конституції України - "Місцеве самоврядування" (статті 140 - 146) установлено право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, регламентовано порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, надано гарантії захисту інституту місцевого самоврядування, зокрема в ст. 145 зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

У розділі XII Конституції України - "Конституційний Суд України" (статті 147-153) визначено конституційно-правовий статус Конституційного Суду України, порядок його організації і діяльності, вимоги до кандидатів на посаду судді.

У розділі XIII Конституції України - "Внесення змін до Конституції України" (статті 154-159) урегульовано ускладнену процедуру внесення змін до Основного Закону України, що має сприяти його стабільності.

У розділі XIV Конституції України - "Прикінцеві положення" (статті 160, 161) визначено, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV Конституції України - "Перехідні положення" (пункти 1- 4) спрямований на врегулювання та узгодження нормативно-правової бази з положеннями Конституції України.

23. Громадянство України.

Громадянство України регулюється Законом про громадянство України та Конституцією України-ст.4.

Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою. Держава визнає і гарантує права та свободи людини, захищає її за межами держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписів держави, виконувати встановлені обов'язки. Юридично закріплена система цих прав, обов'язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від іноземців та осіб без громадянства.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (1636-12) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; (Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону N 2663-IV (2663-15) від 16.06.2005)

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну