16.Чергування голосних і приголосних

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих су­часній мові (наприклад чергування за глухістю – зціди­ти [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’які­стю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мов­ленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокре­ма перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо.

Чергування, які не можна пояснити фонетичними зако­номірностями, що виявляються в сучасній мові, називають­ся історичними. Причини, які викликали появу цих чер­гувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать:

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що від­буваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний- зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх -смішний - усмішка, бідо­лаха - бідолашний.

б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при сло­возміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донь­ка - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.

2. Чергування голосних

До найбільш поширених чергувань голосних можна від­нести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід -східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл -попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тількиукраїнській мові, в жодній з інших сло­в’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбу­вається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживаєть­ся тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок_, копієчка [е] після [j](графіч­но є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умо­ви, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голос­ними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Напри­клад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шос­тий([и] <- [ы]); крайок, копійок.

17.Засоби милозвучності української мови

Українська мова вирізняється з-поміж багатьох мов світу своєю евфонічністю, або милозвучністю. Цю ознаку української мови помітив видатний учений Іван Срезневський. Ще в XIX столітті він відзначав, що українська мова – “це мова поетична, музикальна, живописна”. Мелодійністю української мови захоплювались Лев Толстой, Антон Чехов, Володимир Самійленко, Амросій Метлинський та інші. Нині мелодійне українське слово чарує всіх, хто слухає або читає його. Досягається це насамперед милозвучністю української мови. Евфонія (від грецького – милозвучність) – галузь фоностилістики. Вона вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту й художнього призначення. Евфонічність (милозвучність) – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, а також до створення звукових образів у висловлюванні. Евфонічність виявляється у плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Евфонічність – одна з природних тенденцій української мови – досягається природним чергуванням окремих голосних і приголосних звуків, спрощенням у групах приголосних, використанням паралельних форм слів. Евфонічність української мови, приємне звукове оформлення її служать засобом естетичності, краси. Для української мови, як і російської й білоруської, характерне уникання важкого для вимови нагромадження звуків. Евфонічність української мови – характерна ознака всіх її стилів. Щоб дотримуватись милозвучності мовлення, свідомо уникати незграбності в уживанні звуків, треба знати евфонічні засоби й уміло ними користуватися. Для створення мелодійного звучання мовлення служать різні фонетичні засоби. Ряд засобів милозвучності стали нормативними в сучасній мові й використовуються кожним мовцем, незалежно від стилістичного забарвлення тексту. У сучасній українській літературній мові для досягнення милозвучності використовується ціла низка засобів:

• спрощення приголосних звуків при їх збігу [-стн-], [-ждн-], [-здн-], [-стл-], [-рдц-], [-скн-], [-зкн-]: честь – чесний, тиждень – тижневий, виїзд – виїзний, щастя – щасливий, сердечний – серце, тиск – тиснути, бризкати – бризнути;

• вставні голосні звуки [о], [е]: вихор – вихр, капель – капль, сосон – сосн, свекор – свекр, вітер – вітр;

• приставні звуки: голосний [і] та приголосні [в], [г]: іржа – ржа, іржання – ржання, імла – мла, вугілля – угілля, вогонь – огонь, вуста – уста, вугор – угор, вузол – узол, вісь – ось, вівця – овця, він – он, гайда – айда;

• паралельні форми самостійних і службових частин мови: Україна – Вкраїна, Єлизавета – Лисавета, Івану – Іванові, іти – йти, червонім – червономузнає – зна, ходім – ходімо, пишіте – пишіть, , робити – робить, більше – більш, знову – знов, хоч – хоча, чом – чому;

• паралельні форми префіксів в- (у-), ув- (уві-, вві-), під- (піді-), над- (наді-), об- (обі-), від- (віді-), од- (оді-), роз- (розі-), з- (із-, зі-, зо-): вміти – уміти, увійти – ввійти, підняти – підібрати, надписати – надіслати, об’їхати – обігріти, відчинити – відібрати, од – одійти, розбити – розігріти, зробити – зійти;

• паралельні форми прийменників в (у), ув (уві, вві), під (піді, підо), над (наді), об (обі), з (із, зі, зо), перед (переді, передо): в Олени – у газеті, бачив уві сні – бачила вві сні, під землею – піді мною, над ним – наді мною, об підлогу – обі призьбу, з далекого – із далекого, зо мною – зі сходу, перед хатою – переді мною;

• паралельні форми сполучників і – й: життя і краса, Тимофій і Сергій, мохнаті й наїжачені, зайшла й охопила;

• варіанти дієслівних афіксів -ти- (-ть-), -ся- (-сь-): жить – жити, дивлюсь – дивлюся;

• паралельні форми часток би (б), же (ж): співав би – співала б, прийшов же – прийшла ж.

Більшість фонетичних варіантів стилістично нейтральні й вживаються в будь-якому стилі мовлення з метою милозвучності. Іноді на їх вибір впливає темп мовлення: при швидкому темпі (розмовний стиль вимови) вживаються коротші варіанти, а при повільному (книжний стиль вимови) – повні. Але найголовніше – фонетичні варіанти забезпечують рівномірне чергування голосних і приголосних звуків та уникнення нагромадження однакових звуків. Чимало слів зі звуковими відмінностями стилістично марковані, тобто вживаються в окремих стилях мовлення: форма робити – загальновживана, а робитьвластива переважно розмовному й художньому стилям; Єлизавета (літературна) – Лисавета (розмовне, просторічне), ходім, пишім (нейтральні) – ходімо, пишіте (експресивно забарвлені). Такі слова виступають як фонетичні синоніми. Отже, фонетичними синонімами називаються звукові варіанти слів, однакових за значенням, але відмінних за емоційно-експресивним забарвленням і стилістичним вживанням. Серед фонетичних синонімів виділяються такі групи:

• пари слів, що відрізняються кінцевими звуками: на білому – на білім, та – тая, відтіля – відтіль, гуляє – гуля;

• варіанти власних імен: Фекла – Векла – Текля, Євгенія – Ївга, Тимофій – Тишко, Варвара – Варка, Оксана – Ксеня;

• ряди слів, які включають літературні й діалектні форми: огірок – гурок – гірок, отрута – трута, адо одного – до’дного, орати – горати, може – мо, шафа – шахва, в – ві – ув – уві;

• евфонічні повтори: добрий-добрий-добрий, ген-ген-ген, ледве-ледве-ледве;

• співвідносні слова з повноголоссям і неповноголоссям: порох – прах, ворота – врата, сторож – страж, володар – владар.