
- •1.Поняття та сутність науки конституційного права зарубіжних країн.
- •2.Предмет науки конституційного права зарубіжних країн.
- •3.Зародження та розвиток та основні етапи ставлення науки конституційного права зарубіжних країн.
- •4.Методологія та особливості зарубіжної науки конституційного права.
- •5.Співвідношення науки конституційного права зарубіжних країн з іншими науками.
- •9.Методи конституційно-правового регулювання суспільних відносин в зарубіжних країнах
- •10. Субєкти конституційно-правових відносин в зарубіжних країнах
- •11. Поняття та особливості конституційно-правової відповідальності в зарубіжних країнах
- •12. Поняття та види джерел конституційного права зарубіжних країн.
- •13. Система галузі конституційного права.
- •14. Загальна характеристика та класифікація конституційно-правових норм.
- •15. Формалізовані та неформалізовані джерела конституційного права зарубіжних країн.
- •16. Конституція, як головне джерело конституційного права зарубіжних країн.
- •17. Класифікація конституцій.
- •18. Порядок прийняття конституції.
- •20. Особливості еволюції та сучасні моделі зарубіжних конституцій.
- •21. Конституційні, органічні та звичайні закони як джерела конституційного права зарубіжних країн.
- •22. Внутрішньодержавні та міжнародно-правові договори та їх значення в конституційному регулюванні.
- •23. Види спеціальних нормативно-правових актів як джерел конституційного права.
- •24. Судові прецеденти як джерела конституційного права в країнах англосаксонської системи права.
- •33. Правові гарантії реалізації та захисту конституційних прав та свобод громодян в зарубіжних країнах.
- •34. Поняття та характерні риси інтитуту громадянства в зарубіжних країнах.
- •35. Способи набуття громадянства в зарубіжних країнах.
- •36. Підстави припинення громадянства за рубежем.
- •37. Поняття та види політичних партій в зарубіжних країнах.
- •38. Політико партійні системи за рубежем.
- •39. Організаційно правові аспекти діяльності політичних партій в зарубіжних країнах
- •41. Юридична інституціоналізація політичних партій в зарубіжних країнах
- •42. Конституційно-правові засоби прямої демократії в зарубіжних країнах
- •43. Поняття та джерела виборчого права за рубежем
- •44. Принципи виборчого права в зарубіжних країнах
- •45. Основні стадії виборчого процесу в зарубіжних країнах
- •46. Поняття та загальна характеристика виборчих систем
- •47. Мажоритарна виборча система та її різновиди
- •48. Особливості проведення виборів за пропорційною виборчою системою.
- •49. Поняття та класифікація референдумів в зарубіжних країнах.
- •50. Поняття «форма держави» в теорії конституційного права.
- •51. Форма державного правління в зарубіжних країнах – загальна характеристика та види.
- •52. Монархія як форма державного правління, її види.
- •53. Республіка як форма державного правління, її види.
- •54. Форма державного устрою в зарубіжних країнах – загальна характеристика та види.
- •55. Унітарна форма державного устрою та її види.
- •56. Федерація як форма державного устрою в зарубіжних країнах.
- •65. Компетенція парламентів у зарубіжних країнах.
- •66. Суб’єкти та стадії законодавчого процесу у парламентах зарубіжних країн.
- •67. Загальна конституційно-правова характеристика урядів в зарубіжних країнах.
- •68. Способи формування урядів за рубежем.
- •69. Структура та організація діяльності урядів в зарубіжних країнах.
- •70. Конституційна відповідальність урядів за рубежем.
- •71. Парламентський контроль за діяльністю уряду.
- •72. Владна компетенція урядів за рубежем.
- •73. Основні форми урядової правотворчості.
- •74. Конституційна регламентація судової влади у зарубіжних країнах.
- •75. Види судових систем за рубежем та їх ознаки.
- •76. Правова регламентація діяльності спеціалізованих судів в зарубіжних країнах.
- •77. Особливості конституційно – правового статусу суддів за рубежем.
- •78. Конституційні принципи організації і здійснення судової влади за рубежем.
- •79. Поняття і юридична природа інституту глави держави в зарубіжних країнах.
- •80. Особливості конституційно – правового статусу монарха.
- •81. Конституційно-правовий статус голови держави у країнах з республіканською формою правління
- •83. Конституційна відповідальність глав держав за рубежем.
- •84. Поняття та юридична природа конституційного контролю в зарубіжних країнах.
- •85. Форми конституційного контролю в зарубіжних країнах
- •86. Моделі конституційного контролю зарубіжних країн
- •87. Компетенція органів конституційного контролю за рубежем.
- •88. Конституційні основи місцевого самоврядування за рубежем.
- •89. Структура та форми діяльності органів місцевого самоврядування в зарубіжних країнах.
- •90. Взаємовідносини органів місцевого самоврядування за рубежем з центральною владою.
69. Структура та організація діяльності урядів в зарубіжних країнах.
У конституцiйнiй практицi використовуються двi основнi моделi структури урядiв.
. У багатьох країнах до складу уряду входять усi полiтичнi керiвни-ки мiнiстерств i вiдомств iз загальнонацiональною компетенцiєю. У сукуп-ностi вони i становлять уряд. Це зумовлює досить велику чисельнiсть уря-ду, що iнодi знижує ефективнiсть його роботи. Тому в деяких країнах, де прийнято таку модель, у структурi уряду утворюють вужчу колегiю. До неї звичайно входять глава уряду, його заступники, авторитетнi мiнiстри. Прикладом може бути iталiя, у ст. 95 Конституцiї якої припускається утворення в межах уряду (ради мiнiстрiв) його президiї.
В англомовних та в цiлому рядi iнших країн до складу кабiнету входять не всi полiтичнi керiвники мiнiстерств та вiдомств, а лише тi, хто очолює найважливiшi з них. Уряду в широкому розумiннi цього слова тут просто не iснує. Тому поняття уряду i кабiнету збiгаються. Члени кабiне-лу майже нiчим не вiдрiзняються вiд мiнiстрiв, якi не мають такого ста-тусу, проте реальнi їхнi повноваження у вирiшеннi питань урядової .полiтики суттєво рiзняться. У США до складу кабiнету входять усi особи, | якi очолюють мiнiстерства. Це не означає, що вiн є осередком усiєї вiдповiдної дiяльностi. Значна частина функцiй у сферi виконавчої влади реалiзується iншими органами, керiвники яких не входять до складу кабiнету. Мiж кабiнетом i такими органами не iснує формальних зв'язкiв, i всi вони дiють на основi повноважень, делегованих президентом.
Уряд складається з міністрів. Міністр – це основна складова уряду.
Згідно із парламентськими традиція, які існують у Великобританії, Індії, Італії, Німеччині, Японії голова і більшість членів кабінету міністрів повинні
входити до складу нижньої палати парламенту, що, наприклад, не допустимо є у Франції.
Але в склад уряду крім прем’єр-міністра та міністрів, які очолюють міністерства чи урядові департаменти, входять і посадові особи – державні міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, іноді молодші міністри і парламентські секретарі.
В деяких країнах посада державного міністра є більш значущою, ніж посада просто міністра (Франція, Португалія), а в деяких країнах навпаки.
У Великобританії, наприклад, «державний міністр» означає на практиці заступник міністра.
В Японії, наприклад, всі члени уряду називаються державними міністрами.
Як правило міністр – одна особа, яка очолює міністерство, але бувають випадки, коли на чолі міністерства стоїть два і більше міністрів (Фінляндія).
Частіше є один міністр, а поряд з ним назначається державний міністр, статс-секретар, який є його заступником, або відає певною ділянкою роботи. Інколи бувають міністри чи статс-секретарі при президенті чи прем’єр-міністрі.
У Великобританії, наприклад, до складу уряду входить парламентський секретар, який називається державний чиновник, який займається підтриманням зв’язків із парламентом.
Міністр без портфеля – це така посадова особа, яка може займатися різними видами діяльності, наприклад, виконувати доручення глави уряду, займатися координаційною діяльністю, курувати декілька міністерств, бути віце-прем’єрами. Інколи така посада маскує його основну діяльність, коли, наприклад, уряд не бажає оголошувати коло його обов’язків, а насправді він керує атомною промисловістю, справами озброєння і т.д.
Посада заступника прем’єр-міністра передбачена не у всіх країнах.
Наприклад, в конституції Німеччини сказано, що Федеральний канцлер може мати заступника, але на практиці ним стає міністр закордонних справ, який вважається другим за важливістю міністром.
Конституція може строго лімітувати кількість і види міністерств і міністрів (США, Швейцарія).
Наприклад, в США є 12 міністерств (департаментів). Останнє з них утворене у 1977 році – Міністерство енергетики. При утворенні США було всього 3 міністерства (Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Міністерство фінансів).
В деяких країнах немає чіткого переліку міністерств та міністрів, і кожен уряд може утворювати їх в будь-якій кількості.
Перелік основних міністерств як правило міститься не в конституції, а в спеціальних законах чи актах глави держави.
В деяких країнах встановлюється мінімальна кількість членів уряду, в інших – максимальна, а в деяких встановлюється і верхня, і нижня межа (в Ірландії до складу уряду входить від 7 до 15 міністрів).
В абсолютних та дуалістичних монархіях, а також президентських республіках фактичним главою уряду і главою виконавчої влади є глава держави.
В парламентських і напівпрезидентських республіках завжди є посада глави уряду, який підбирає решту його членів.
Навіть, якщо формально члени уряду призначаються на посаду главою держави, він повинен діяти узгоджено із главою уряду (винятки з цього правила є в деяких пострадянських змішаних республіках).
Особливий статус глави уряду знайшов своє відображення і в конституціях. В деяких країнах він утворює своєрідну раду міністрів, які очолюють найбільш впливові відомства.
В останні роки спостерігається тенденція до створення при уряді, а точніше при його голові особливого апарату, який управляє його справами. Керівник цього апарату – дуже впливова особа, яка часто набуває статусу міністра.
У Великобританії росте значення таких структур, як особистий секретар Прем’єр-міністра та секретар Кабінету.
У Франції при Прем’єр-міністрі діє Цивільний та Військовий кабінет.
В Німеччині очолюване міністром Відомство Федерального канцлера розробляє рекомендації для глави уряду з усіх напрямків політики, готує проекти законів та урядових постанов, відповіді на запити, які поступають від членів Бундестагу та Бундесрату.