56. Федерація як форма державного устрою в зарубіжних країнах.

Федерація - це держава, територія якої складається з територій її членів - суб’єктів (державних утворень). Поряд з єдиними держ. органами Ф. кожний її член має свою конституцію або відповід. статутний акт, власні законодавчі, виконавчі й, як правило, суд. органи. Компетенція органів суб'єктів Ф. розмежована з федер. органами, які здійснюють свої повноваження і функції на всій тер. країни. У Ф. зазвичай існує єдине громадянство, встановлюється єдина грош. одиниця тощо, а кордони між її суб'єктами мають умовне значення. Держ. утворення, об'єднані у Ф., як правило, не є д-вами у власному розумінні змісту цього терміна. Вони не наділені держ. суверенітетом, правом одностор. виходу з Ф., а також юридично позбавлені участі в публічних міжнар. відносинах. Водночас у ряді федерат, держав, напр., у Рос. Федерації, допускається обмежена участь суб'єктів Ф. у міжнар. екон., культурних та ін. контактах. У разі порушення суб'єктом Ф. союзної конституції або федер. зак-ва центр, влада має право застосувати до такого суб'єкта передбачені конституцією та федер. зак-вом відповідні примус, заходи. Од ним з обов'язкових елементів Ф. є бікамералізм — двопалатна структура федер. законод. органу. Залежно від ролі нац. (мовного) фактору у визначенні структури Ф. розрізняють Ф., що грунтуються на територіальній (Австралія, Австрія, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, США, ФРН), національній (Бельгія, Індія, Пакистан) або змішані нац.-територіальній (Канада, Рос. Федерація, Сербія і Чорногорія, Швейцарія) основі. У теорії конст. права розрізняють також конст. Ф. (Бразилія, Канада, США), конст.-договірну (Рос. Федерація), договірну (Об'єднані Арабські Емірати, Об'єднана Республіка Танзанія, Швейцарія), централізовану (напр., Індія, де всі штати, крім одного, не мають своїх конституцій і громадянства) та децентралізовану (Рос. Федерація, США, ФРН, Швейцарія), симетричну і асиметричну тощо.

57.Поняття та види політичних режимів...Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. Режими поділяються на:• тоталітарні;• авторитарні;• демократичні. Тоталітарний режим – вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору й духовному поневоленню населення. Формування влади відбувається бюрократичним способом, закритими від суспільства каналами. Суспільство повністю відчужене від влади, але не усвідомлює цього. Загальна регламентація життя здійснюється через ідеологію, що перетворюється на своєрідну світську форму релігії. Заборонено все, крім того, що наказано (дозволено). Влада здійснює повний контроль над усіма засобами масової інформації, вільного доступу до інформації немає. Демократичні права і свободи мають декларований, формальний характер, хоча держава виконує певні соціальні функції. Вона гарантує право на працю, освіту, медичне обслуговування тощо. Для тоталітарного режиму характерне прагнення створити "нову людину" з особливою політичною свідомістю й політичною поведінкою. Авторитарний режим – режим особистої влади с диктаторськими методами правління. Контроль і насильство не мають загального характеру. Контроль влади поширюється на сферу політики і частково ідеології, однак уже є сфери, не контрольовані владою: економіка (іноді частково), релігія, культура, приватне життя громадян.Режим не має механізму наступності влади. Суспільство відчужене від влади. Однак воно усвідомлює і фактори насильства влади, і своє відчуження від неї.Ідеологія зберігає певну роль у суспільстві й частково контролюється. Складається режим особистої влади. Дозволено все, крім політики.Частковий контроль над засобами масової інформації.Права і свободи громадян обмежені головним чином у політичній сфері. Заборонено або обмежено діяльність політичних партій. Представницькі установи ліквідовано або їх роль сильно обмежено. Із громадських організацій діють ті, які не мають політичного характеру. Авторитарний режим найчастіше спирається на армію. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими. Демократичний режим – влада народа. Межі влади встановлюються суспільством відповідно до законів. Економічне, культурне, духовне життя суспільства, діяльність політичної опозиції перебувають поза прямим контролем з боку влади, якщо вони не порушують закон.Влада обирається громадянами на основі принципів наступності, визначених у законах.Суспільство обирає конкретних носіїв влади і контролює владу. Офіційна ідеологія існує, але зберігається плюралізм в ідеологічній сфері.Дозволено все, що не заборонено законом.Засоби масової інформації вільні й незалежні. Суспільство ставиться до них як до "четвертої" влади. Права і свободи громадян гарантовано законом, і закон визначає механізм їхньої реалізації. Для демократичного політичного режиму характерні наявність багатопартійної системи, свобода діяльності громадських організацій і рухів, загальне виборче право і система вільних виборів, принцип поділу влади, розвинена система парламентаризму.

58. Поняття та історія розвитку інституту парламентаризму... Парламентаризм – це система взаємовідії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колективного постійно діючого представницького органу. Слово "парламент" має латинський корінь "раrlаrе" – "говорити", "розмовляти". Історія парламентів і парламентаризму налічує кілька століть і включає кілька етапів. Перший етап – початковий (XIV–XIX ст.): становлення інституту парламентаризму. На цьому етапі відбувалося утворення парламенту як органу держави, парламент боровся за своє місце й роль, вироблялися способи його формування. Другий етап – кінець XVІІІ – початок XX ст. – "золотий час парламентаризму". У цей період парламенти формувалися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу – буржуазії, що зароджувалася. Парламенти утворювалися невеликою частиною населення країни – лише 10–15 % громадян. Фактично тільки одна група населення обирала найбільш гідних. Саме тоді в англійському парламенті з'явився вислів, що парламент може все, крім перетворення чоловіка в жінку. Третій період – початок XX ст. – так звана криза парламентаризму. У цей період виникли партії, які представляли інтереси різних соціальних верств і груп. Цензове виборче право стало абсолютним анахронізмом. Про парламент почали говорити, що цей орган має поступитися своїм провідним місцем виконавчій владі. Наприклад, в англійській юридичній науці була думка, що завдання парламенту полягає не в керівництві країною, а в тому, щоб впливати на формування громадської Думки й контролювати діяльність уряду. Французький політичний діяч М. Понятовський писав, що обмеженню в правах парламенту не слід дивуватися. Але скасувати його не можна, він потрібний як запобіжний клапан у суспільстві, ширма для прикриття роботи уряду. Четвертий етап – (70–90-ті роки XX ст.) відродження ролі парламентів. Парламенти в цей час – це дуже представницькі й активні народні збори. З'явилися навіть міжнародні парламенти. Так, у результаті інтеграційних процесів у Європі був створений Європарламент. Парламенти і парламентаризм отримали якісно нову роль у сучасному суспільстві.

59. Класіфікація парламентів. Класифікація парламента за структурою: однопалатний або двопалатний парламент. Однопалатні називаються монокамеральними, двопалатні – бікамеральними. З 58 других палат, що існують у світі, 43 називалися "сенатами" (або аналогічним словом місцевою офіційною мовою). Інші найменування – федеральна рада (Австрія, Ефіопія, Німеччина), Рада Федерації (Росія), Рада штатів (Індія, Швейцарія), Палата народів (Боснія і Герцеговина), Національна рада (Намібія, Непал), палата радників (Японія), палата представників (Буркіна-Фасо), Збори народних представників (Киргизстан), перша палата (Нідерланди), палата лордів (Великобританія), палата земель (Хорватія), державна рада (Люксембург), Національна рада (Словенія). Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат.Де встановлена федеративна форма державного устрою, практично завжди існує спеціальна друга палата для представництва суб'єктів федерації. Такий порядок діє у США, Австралії, Австрії, Венесуелі, Індії, Мексиці та ін. У цих країнах друга палата неначе "страхує" суб'єкти федерації від рішень, які можуть бути прийняті нижньою палатою, утвореною за територіальним принципом, таким чином може виправити помилку, загальмувати надто поспішне рішення.У ряді унітарних держав друга палата іноді також утворюється за принципом територіального представництва (в Італії, Франції, Іспанії, де в Сенаті представлено й звичайні територіальні одиниці, і автономні одиниці, які входять до складу держави. Італія й Іспанія представляють так звані складні унітарні держави). Класифікація зарубіжних парламентів за обсягом їхньої компетенції. Компетенція – найважливіший фактор, який визначає роль і значення парламенту в житті країни та відносини з іншими органами держави. Перша група – парламенти з абсолютно "абсолютно визначеною компетенцією". Це тип парламентів, для яких конституції й закони встановлюють точний перелік повноважень, тобто точне коло питань, з яких вони можуть приймати рішення, і ці парламенти не можуть перевищувати своїх повноважень – приймати закони з того кола питань, які не названі у конституції. Ця модель характерна для парламентських форм правління(Великобританія, Нідерланди, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина). Другу групу становлять парламенти з "абсолютно невизначеною компетенцією". До таких відносять парламенти, для яких юридично не визначається перелік повноважень. Вони мають право видавати закони, що стосуються будь-яких сторін життя. Друга модель парламенту властива країнам із президентською формою правління (США) . Третю групу становлять парламенти, компетенція яких називається "щодо обмеженої". Це парламенти, у яких є непостійна (рухлива) компетенція. Третя модель парламенту – де існує змішана форма правління, що поєднує елементи парламентської і президентської систем. (Франція, країни СНД). Ще є четверта модель – парламенти в країнах, де вони відіграють майже декоративну роль. Іноді застосовується термін "консультативні парламенти". У певних країнах такий термін навіть застосовується на практиці (Катар). Це законодорадчі органи. Такі консультативні парламенти передбачено конституціями деяких ісламських країн (Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати). Парламенти за абсолютної влади монарха фактично є квазіпарламентами. До цієї ж групи законодорадчих парламентів можна віднести парламенти в країнах, де збереглася соціалістична система. Це деякі країни реального соціалізму – Корейська Народна Демократична Республіка, Куба, КНР, В'єтнам, Лаос. Сучаснішою класифікацією парламентів уважається розподіл законодавчих органів на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні. Активними називають парламенти, що як відіграють активну роль у прийнятті законів, так і беруть участь у формуванні уряду або в його відставці. Реактивними називають парламенти в країнах, у яких більшою мірою домінує виконавча влада, але водночас парламенти впливають на уряд. Маргінальними називають парламенти, які контролюються верховною виконавчою владою такою мірою, що їхній внесок у реальну політику дуже незначний. Мінімальні – це парламенти, які тільки за назвою є представницькими органами. Вони зберігаються "для вивіски", щоб інші країни не дорікали у відсутності парламентаризму.

60. Побудова парламентів в зарубіжних країнах. Побудова парламентів після виборів розпочинаєтся з створення партійних фракцій, формування керівних органів, палат, комісій. Партійні об'єднання депутатів – фракції (у Франції, Італії – парламентські групи, В Австрії, Польщі, Хорватії – партійні клуби). Порядок утворення партійних фракцій досить докладно визначається регламентами палат. Фракції беруть участь у формуванні керівних органів, палат (спікерів, їхніх заступників, керівників комітетів і комісій). Комісії та комітети палат утворюються на основі пропорційного представництва від фракцій, і більші фракції мають зазвичай більше представництво в комісіях і комітетах. Фракції дуже впливають на роботу палати. Вони вносять питання до порядку денного, беруть участь у спорах і дебатах Фракції використовують свій вплив, контролюючи діяльність уряду. В парламентських республіках і монархіях фракції беруть безпосередню участь в утворенні й формуванні уряду. Якщо фракція має абсолютну більшість у парламенті, то вона й створює Уряд, якщо чисельність замала, то фракції об'єднуються й утворюють коаліційний уряд. Фракції мають керівництво. Лідер партії завжди є загальним керівником фракції.У більшості західних країн партійна дисципліна всередині фракцій дуже сувора. Якщо депутат її не дотримується, він виключається з фракції. Втративши партійну підтримку, будучи "звільненим" із партійної фракції, він втрачає половину своїх можливостей. У парламентах можуть бути інші органи й структурні частини, крім комісій, комітетів і партійних фракція. У деяких країнах, наприклад, є спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери. Існує посада "омбудсман", або "народний захисник", про яку йшлося вище.Парламенти створюють так звані рахункові палати або комісії. їх завдання – перевіряти виконання й дотримання статей бюджету. Деякі парламенти створюють інші контрольні органи або призначають спеціальних посадових осіб. Є дві моделі відносин парламентаріїв усередині фракції – британська й американська. Британська модель передбачає дуже жорстку дисципліну й підпорядкування депутатів партійним рішенням. Американська модель – це значна свобода депутатів і слабка партійна дисципліна. Ці системи склалися історично. Британська (канадська, австралійська та ін.) специфіка пояснюється тим, що за такої системи парламент фактично підлеглий уряду й відіграє роль законодавчого органу при кабінеті. У США Конгрес – це дуже сильний самостійний орган, і конгресмени відчувають себе впливовими політиками. Природно, члени однієї партії узгоджують свої позиції, але партійною дисципліною вони зв'язані не дуже жорстко.

61. Організація діяльності парламентів за рубежем. Парламент здійснює повноту своїх повноважень на сесії. Є різні визначення сесії. Часто її визначають як проміжок часу, протягом якого проходять пленарні засідання палат і їхніх комісій. Іноді визначення сесії простіше, і під сесіями розуміють загальні збори депутатів, на яких вирішуються всі найважливіші питання. Це такі загальні збори, під час яких реалізується компетенція цього органу.Сесії зарубіжних парламентів скликаються в різних країнах один, два, три, іноді до чотирьох разів на рік. У більшості випадків сесії закордонних парламентів тривають значний період (6–8 місяців) і перериваються тільки канікулами. Найчастіше сесія – це майже постійне депутатське засідання протягом року, що має перерви у вигляді канікул. Право скликання сесії в різних країнах належить різним особам або органам (визначає сам парламент; указ глави держави; скликається періодично як записано в законі, конституції, регламенті палат). Сесії є чергові та позачергові. Згаданий вище порядок стосується скликання чергових сесій. Позачергові сесії скликаються в особливому порядку. Можливості скликання таких сесій обмежені. У деяких країнах, наприклад, потрібно зібрати підписи абсолютної більшості депутатів, і тільки після цього сесія буде скликана (Франція). Важливу роль у діяльності парламентів відіграють його керівні органи. У країнах із двопалатною системою в кожній палаті є свої подібні органи. В однопалатних парламентах зазвичай керують органи лише в одній палаті. Керівництво нижніх палат або парламентів, які складаються з однієї палати, у більшості випадків обираються депутатами (як правило, на першій сесії на весь строк повноважень). Традиційно керівника палати найчастіше називають спікер, іноді – глава або президент. Крім спікера або глави нижньої палати депутати обирають одного або двох віце-спікерів або віцеголів. Також можуть обиратися секретарі, які редагують і підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франції; Італії, Бельгії) ще й квестори, які займаються в парламенті адміністративно-господарською діяльністю. На них покладено турботи про приміщення парламенту, інші допоміжні заклади (бібліотеки, буфети, спортивні зали), вони займаються організаційно-фінансовими питаннями й підтриманням порядку в залі засідання. Іноді голів палати депутати обирають тільки на строк сесії. У деяких країнах він обирається так само, як і глава нижньої палати. У деяких країнах посада керівника верхньої палати заміщається ex oficio (за посадою). Наприклад, у США та деяких інших президентських республіках віце-президент стає керівником верхньої палати автоматично. У Великобританії палатою лордів керує лорд-канцлер. Це член кабінету, особа, що призначається прем'єр-міністром. У Канаді спікер сенату призначається указом генерал-губернатора за рекомендацією прем'єр-міністра. Глава представляє парламент у відносинах з іншими державними органами й у міжнародних зносинах. Він має дисциплінарну владу; за домовленістю зі своїми заступниками й главами фракцій він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерговий розгляд питань, внесених урядом. Глава (або його заступники) керує дебатами, що відбуваються в залі засідання. Глава парламенту і його заступники відають коштами (парламентським бюджетом), призначають службовців і керують парламентською поліцією.У палатах крім посадових осіб, які обираються із числа депутатів, в також постійні чиновники, призначувані не з числа депутатів: клерки, їхні помічники, пристави (поліцейські службовці) та капелани.

62.Внутрішня структура палат парламенті в зарубіжних країнах.Порядок формування парламенту залежить від його структури. Якщо парламент однопалатний, то він, як правило, обирається громадянами. Якщо парламент двопалатний, то його нижня палата також обирається громадянами, а щодо другої палати, то є безліч різних способів її формування. Перший спосіб – формування верхніх палат шляхом прямих виборів, але з деякими особливостями. (Верхня палата Конгресу США – сенат, як і нижня, обирається громадянами країни, але не за територіальними округами, як палата представників, а від кожного штату по два сенатори. З 315 сенаторів Італії 75 % (232 сенатори) обираються за мажоритарною системою, а 25 % (тобто 83 сенатори) – за пропорційною. Другий спосіб формування верхніх палат – за допомогою непрямих багатоступеневих або непрямих виборів. Найбільш характерні приклади – Франція, Норвегія, Індія та ін. Французький сенат формується триступеневими виборами. Сенатори Франції обираються на Дев'ять років депутатами Національних зборів, депутатами в генеральних радах департаментів і депутатами муніципальних рад.

Третій спосіб формування верхньої палати – за призначенням. Принцип призначення використовується в Канаді, у ряді невеликих держав, які входять до складу Співдружності – в Антигуа, на Багамах, Бермудах, Ямайці та ін. Цей спосіб відносять також до формування верхньої палати німецького парламенту бундесрату, тому що бундесрат складається з депутатів, призначуваних урядами земель зі свого складу. Четвертий спосіб формування – за спадкоємним принципом, або феодальний спосіб. Йдеться про Великобританію. Традиційну систему спадкування місць у Палаті лордів.

63.Види депутатських комісій (комітетів) в зарубіжних країнах. Парламентські комісії або комітети – це спеціальні органи, утворені з депутатів партійними фракціями, головною метою яких є підготовча робота зі створення й оцінки законопроектів, а також для контролю за виконанням законів або для контролю за діяльністю виконавчої влади. Комісії парламенту є тимчасові й постійні, спеціалізовані й універсальні. Постійні комісії створюються на основі пропорційного представництва від партійних фракцій на весь строк діяльності палати парламенту й припиняють свою діяльність разом із припиненням повноважень цієї палати. Якщо парламент двопалатний, то в кожній з палат діють свої комісії. Тимчасові комісії створюються для виконання якогось конкретного завдання. Після виконання цього завдання вони або розпускаються, або розходяться. До тимчасових комісій можуть бути віднесені слідчі комісії, редакційна комісія з вироблення тексту якогось законопроекту, конституційна тощо. Постійні комісії бувають спеціалізованими й неспеціалізованими. Спеціалізовані комісії також називають галузевими. В кожній країні є міністерства оборони, внутрішніх справ, охорони здоров'я, народної освіти та ін., приблизно за таким самим принципом створюються постійні комісії. Неспеціалізовані комісії не мають чіткої компетенції, заздалегідь заданого кола питань, а займаються розглядом будь-яких законопроектів за рішенням палати або спікера палати. Комісії формуються в різних країнах по-різному. У деяких країнах члени комісії призначаються главою палати. У деяких країнах є особлива (відбірна) комісія, що створює інші комісії. Комісіями керує глава, що може мати заступників і сформувати комітет (бюро) всередині комісії. Важливим питанням є партійна належність глав комісій або комітетів. Комісії складаються з депутатів, але за необхідності можуть запрошувати як фахівців державних чиновників, бізнесменів, учених для того, щоб вони розтлумачили незрозумілі моменти в законопроектах і виступили як експерти. У деяких країнах, крім звичайної функції попереднього розгляду законопроектів і складання проектів законів, парламентські комісії іноді мають право законодавчої ініціативи. Тобто вони прямо вносять законопроект від свого імені. Крім того, вони, як правило, мають право контролю за виконавчою владою й правом вимагати звіти від міністрів, голів державних комітетів, відомств та ін. Комісії та комітети працюють на основі регламентів палати, крім того, можуть прийматися спеціальні положення про комітети та комісії, які регламентують конкретні напрями їхньої роботи. Окремі норми про комітети і комісії можуть міститися в конституціях і конституційних

64. Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата – це цілий комплекс його прав і обов'язків. Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково. Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. Депутат має право вступати в дебати й суперечки, висловлювати свою думку з того або іншого, питання.У ряді країн депутати мають право вносити законопроекти або поправки до законопроектів. У деяких країнах депутат може внести на розгляд палати законопроект тільки об'єднавшись з іншими депутатами, тобто або виступаючи від імені фракції, або зібравши 15 або 20 однодумців з різних фракцій. Право вносити поправки до законопроектів, як правило, надається й окремим депутатам. Важливим правом є право депутата робити усні або письмові запити, звернені до виконавчої влади. Депутат може бути членом постійних і тимчасових комісій, очолювати ці комісії, брати участь у діяльності комісій, здійснювати контроль за діяльністю виконавчої влади, впливати на законодавчий процес. Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатський імунітет і депутатський індемнітет. Депутатський імунітет (депутатська недоторканність) означає, що за законодавством не допускається судове або інше юридичне переслідування (арешт, штраф тощо) депутата без згоди палати або спеціального органу, створюваного палатою. Виняток, як правило, робиться, якщо депутат вчинив злочин і був схоплений на місці його вчинення.Головне у цьому особливому захисті депутата – убезпечення депутата від можливих зазіхань з боку державних органів, якщо діяльність депутата буде ними сприйнята несхвально. Під депутатським індемнітетом розуміється невідповідальність депутата після закінчення строку його повноважень. У цьому випадку – це закріплена в законі гарантія того, що депутат, після того як він виконав свій обов'язок і займається іншими справами, не будучи депутатом, не може бути притягнутий до відповідальності за те, як він виступав і голосував у парламенті. Це гарантія вільного волевиявлення депутата.