104. Основні напрямки перебудови м. Горбачова та її наслідки.

Після смерті Генерального секретаря ЦК КГІРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативи розпочалася перебудова в СРСР (кві­тень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять про­відних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократи­зація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудо­ва спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добро­буту населення); ідеологію (ліквідація цензури, глас­ність, вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як пока­зало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду вису­нути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, погли­била суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керів­ництво України па словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, а насправді певний час блокувало персбудовчі процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи-, березень 1985 — січень 1987 р. —-перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»; 1987—1988 рр. — основний лейт­мотив — «більше демократії»; 1989—1990 рр. — роз­межування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держа­ви. Протягом 1985—1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насампе­ред економічного, розвалу ситуація в Україні зали­шалася відносно стабільною. Крім того, керівництво УРСР на чолі з В. Щербицьким жорстоко контро­лювало ситуацію.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнад­цять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одно­го з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. в Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проб­лемам. Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській тра­гедії та її наслідках.

У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шах­тарських страйків, які поруч з економічними вимо­гами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникаМ-бюрократам. Наймогутніший шахтарський страйк мав місце у липні 1989 р. Його започаткували гірники шахти "Ясинуватська—Глибока". Страйк охопив 193 шах­ти з 400.

В умовах різкого загострення соціально-економіч­ної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розша­рування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний Рух України за перебудову). Одна заводною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демо­кратична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін ).16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.