99. Сталінські репресії в кінці 40-х – на початку 50-х років.

Для залякування суспільства, насамперед інтелігенції, сталінський режим проводив періодичні викривальні кампанії. У перші повоєнні роки вони втілилися, зокрема, у сумнозвісну «ждановщину».

3 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова почалася ідеологічна кампанія по «наведенню порядку» в галузі науки, культури і мистецтва.

Розгорнулася нищівна критика інститутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури - письменників М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, композитора В Данькевича, кінорежисера О. Довженка та інших, яких звинувачували в «ідеологічних помилках» і «українському буржуазному націоналізмі».

Саме після постанов ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» та про оперу В. Мураделі «Большая дружба» ЦК КП(б) У ухвалив низку розгромних постанов щодо діяльності творчої інтелігенції - «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» (1947), «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» В. Мураделі'' (1948) та ін. Вістря усіх кампаній спрямовувалося на боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом».

Партійні органи найбільш гостро критикували О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) Й. Сталін вказав на «антиленінські помилки і націоналістичні перекручення» в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Через кілька років виявлено «рецидиви націоналістичної ідеології» в поемі М. Рильського «Мандрівка в молодість», романі Ю. Яновського «Жива вода», повісті І. Сенченка «Його покоління». Названо «порочними» окремі твори Л. Первомайського, Ю. Смолича та інших письменників.

Буржуазною псевдонаукою 1948 р. оголошено генетику. У серпні-жовтні 1948 р. на різних зібраннях гостро критикували провідних учених-біологів, зокрема М. Холодного, Д. Третьякова, С. Гершензона, М. Гришка (Київ), І. Полякова, Л. Делоне, Є.Фінкельштейна (Харків), та ін. Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань. У вищих навчальних закладах СРСР було звільнено з роботи 115 осіб, у тому числі 10 деканів, 65 завідувачів кафедр і ще 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів.

Ще одна наука потрактована як «ворожа» - кібернетика. Вона була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Ідеологічних переслідувань зазнали українські фізіологи академік О. Богомолець, професори Р. Кавецький, Д. Воронцов, М. Сиротій, Ю. Спасокукоцький та ін. - за спроби захистити «метафізичні концепції» і «ревізувати матеріалістичне вчення І. Павлова».

Гостро критикувалися дослідницька і видавнича діяльність науковців Інституту української літератури імені Т. Шевченка за «помилки націоналістичного характеру», зокрема під час видання творів І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також антології української класичної поезії, в яку «поряд з письменниками демократичного табору включили тори О Кониського, Олени Пчілки та інших письменників буржуазно націоналістичного табору».

Трагізм становища творця в радянському суспільстві полягав не тільки в тому, що його діяльність перебувала під жорстким контролем партійно-державних структур, а і у тому, що самі митці були знаряддям критики і розправи зі своїми побратимами. Безпідставно звинувачена І публічно спаплюжена творча інтелігенція, або, як її ще принизливо називали «гнила інтелігенція», змушена була писати листи-покаяння, клястися у відданості ідеалам правлячої комуністичної партії та радянській системі загалом.

Отже, українцям ще раз нагадали, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.

Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.

Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп «Захід» та «Північ». 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни - рейди, засідки, терористичні акти.

Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.

Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України». Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території сва-корайонів Польщі, тобто ЖсІІІувського, Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному - 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.

Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни - драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції «Вісла». Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.

За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873 478 осіб, взятих на облік радянсько-польськими комітетами, було переселено 272 544 родини, або 789 982 особи. В ході евакуації вивезено 23143 коней, 60348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17195 овець і кіз, а також 26327 знарядь для обробки землі, 767 сіялок, 3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. ц продуктів, у тому числі - понад 690 тис. ц зернових. Тоді ж сталінський режим знищував і депортував у Сибір та інші регіони СРСР десятки тисяч членів сімей «оунівців» на спецпоселення. Уже влітку 1944 р. було виселено понад 17 тис. осіб, а до кінця року вбито 57,4 тис. та арештовано 51 тис. осіб. У жовтні 1947 р. з семи західних областей України було депортовано 26,3 тис. сімей, або 77791 особу. Найбільше українців тоді депортували з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей, майно репресованих передали у державні органи. Серед виселених налічувалося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей.

Крім того, було посилено наступ на формування УПА. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. У 1948-1949 рр. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Навесні 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Збройний опір режимові почав згасати. Органи радянської влади репресували не лише учасників боївок, а й членів їхніх родин. На 1 січня 1953 р. найбільше спецпоселенців з цієї категорії перебувало в Хабаровському, Красноярському краях, Кемеровській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській областях, у деяких автономних республіках Російської Федерації, у Казахській РСР.