67. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року.

Але вже перші після лютневі (1917 р.) тижні продемонстрували прагнення українського народу до свободи. 12 березня в Пе­трограді відбулася демонстрація українців, яка справила великий вплив на російську громадськість. «Українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією», - констатувала 16 березня 1917 р. столична кадетська газета «Речь». Грандіозна націо­нальна демонстрація, в якій взяли участь до 100 тис. солда­тів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді, відбулася 19 березня у Києві. Над колона­ми демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих націона­льних прапорів. Маніфестація закінчилася мітингом на Софійському майдані. Мітинг освятили представники пра­вославного духовенства. Нічого подібного Київ ще не бачив. Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катери­нославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й багатьох інших великих містах України. На транспарантах, які несли учас­ники демонстрацій, переважали гасла з вимогою автономії України: «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна рес­публіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!». Разом з тим луна­ли рішучіші гасла, які вимагали самостійної України: «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україна з гетьма­ном на чолі!».

Масовий характер національно-визвольного руху, участь у ньому різних соціальних верств, об'єднаних прагненням по­збутись імперської залежності, відновити українську держав­ність, утвердити демократичний лад, свідчили про його переростання в національно-демократичну революцію.

64. Значення творчості Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки для відродження української державності.

Яскрава особистість Тараса Шевченка (1814—1861) поєднувала геніального поета, талановитого художника та, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відігравала важливу роль у формуванні на­ціональної свідомості українців.

Визначальною рисою світогляду Т. Шевченка було несприйнятгя будь- яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак, який за власним до­свідом розумів почуття поневолених людей, нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян і знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи й закликав силою знищити існуючі порядки.

Соціальне гноблення українців поет пов'язував з імперським пануван­ням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». В поезіях він зображував героїчне минуле козацької України. Т. Шевченко намагався не дати українцям «приспати» себе, допомогти їм, пригадавши історію, розгорнувши боротьбу за визволення Батьківщини. Важливе значення мала проголошувана ним необхідність поєднання боротьби за національне й соціальне визволення. Ця ідея могла об'єднати в єдиний потік названі течії суспільного життя.

У своїх поезіях Т. Шевченко різко засуджував прояви «малоросійської ментальності». Злочином проти свого народу було те, що нащадки ко­зацької старшини йшли служити імперії, зрікалися своєї мови і культури. Велике значення мало те, що поет вважав український національний рух складовою визвольної боротьби всіх слов'янських народів. Свої поезії — заклики до єднання в спільній боротьбі — Т. Шевченко передавав відомим діячам національного відродження слов'ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу.

У своїх поезіях Т. Шевченко вперше поєднав у єдине ціле різні народні діалекти, завдяки чому українська мова засяяла яскравими барвами. Його твори з однаковим захопленням читали представники різних соціальних верств. Завдяки цьому, долаючи суперечності, вони дедалі більше відчували себе представниками нової духовної спільноти — української нації.

Важко переоцінити значення Т. Шевченка та його поЬзії для духо­вного українського відтворення. Український громадський і політичний діяч Ю. Охримович (1893—1921), представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила на завжди можливість існування українського руху як «южно-русского провінціалізму».

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856—1916 рр.) —видатний український письменник, фі¬лософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та ет¬нограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості ук¬раїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі гори¬зонти національно-культурного відродження українського народу.

В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціаль¬ного гноблення.

З ініціативи І. Франка. М. Павлика та С. Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини у 1890 р. ство¬рює Русько-українську радикальну партію — першу на Укараїні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали со¬ціальне визволення селян та робітників і проголошення незалежності України.

У 1899 р. Русько-українська радикальна партія розпа¬лася на дві різні — Національно-демократичну, До якої увійшли визначні представники національне свідомої інте¬лігенції.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократиз¬му. І. Франко відмежувався від федералістичннх ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І. Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображе¬но життя робітників та селян Галичини: «РІПНИК», «На ро¬боті», «Навернений грішник», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».

Серед художніх творів І. Франка особливе місце займа¬ють повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Осно¬ви суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежки».

В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне ви¬знання принесли йому поетичні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка. У пере'дмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».

У 1877—1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».

Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письмен¬ства. Головна тема поеми — смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має алегоричний характер.

Леся Українка.