47. Полтавська битва в історії України.

Полтава мала важливе стратегічне значення як для російського командування, так і шведів та гетьмана Мазепи. Спираючись на неї, можна було забезпечити успішний прихід з Польщі військ короля Станіслава та генерала Крассау. Полтава відігравала важливе значення і в підтриманні дипломатичних стосунків з Туреччиною та Кримом, керівництва яких Карл ХІІ намагався залучити до війни з Петром І. Крім того, від того, за ким буде Полтава, значною мірою залежала позиція населення Південної України.

Під Полтаву шведські війська прибули ще 1 квітня 1709 р. Декілька спроб оволодіти містом штурмом бажаних результатів не дали і за наказом короля армія приступила до його облоги. На початку червня сюди підійшли головні сили російської армії на чолі з Петром І.

Напередодні вирішальної битви значна чисельна перевага була на боці Петра І. За різними підрахунками в його розпорядженні було близько 42–45 тис. військ (61 батальйон піхоти та 24 кавалерійських — драгунських — полки) та 70–100 гармат. Українське козацьке військо на чолі з гетьманом Скоропадським перекривало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука. Разом зі Скоропадським знаходився і колишній фастівський полковник Семен Палій, котрого після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ за наказом Петра І було повернуто із заслання та номіновано на полковництво. Зважаючи на похилий вік й остаточно підірване засланням здоров’я, активної участі в кампанії полковник брати не міг. Але його функції, згідно із задумом царського оточення, полягали в іншому — в психологічному впливі на українське суспільство.

Чисельність армії шведів напередодні генеральної битви не перевищувала 23–25 тис. вояків (23–24 батальйони піхоти та 42 ескадрони кавалерії), допомогу яким могли забезпечити лише близько 30 гармат, більша частина з яких до того ж перебувала в поганому технічному стані та не мала набоїв. Близько 6 тис. шведських вояків тримали в облозі Полтаву. Надати допомогу Карлу ХІІ могли також 2 тис. гетьманців і близько 8 тис. запорожців.

Готуючись до вирішального бою, Петро І наказав здійснити серйозну інженерну підготовку — на підступах до російського табору було споруджено лінію земляних редутів, де було розташовано артилерію та зосереджено піхоту. Обрана російським командуванням місцевість не дозволяла наносити флангові удари. До того ж, фланги прикривали спеціальні загони, куди входили також й українські козаки гетьмана І.Скоропадського. Таким чином, шведи могли атакувати російські позиції лише з фронту, причому, в тилу у них знаходилася Полтава.

Здобуті шведами розвідувальні дані, в тому числі й козацькими роз’їздами гетьмана Мазепи, переконали Карла ХІІ в доцільності фронтальної атаки російських позицій на правому фланзі, вбачаючи їх слабкість у тому, що за спиною росіян знаходилися річка й болота, і практично не було місця для маневрування.

Частина гетьманських та запорозьких козаків, згідно з стратегічним задумом, мали й надалі тримати в облозі Полтаву, а більшість було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. У разі потреби резерв мав поповнити лівий фланг шведської армії або надати допомогу військам, що тримали в облозі Полтаву.

В очікуванні генеральної битви 21 і 23 червня Карл ХІІ наказав у черговий раз спробувати оволодіти Полтавою штурмом, але вчасно перекинуті генералом Меншиковим зброя, боєприпаси та військова амуніція дозволили її захисникам й цього разу вистояти.

Тим часом шведський король отримав депешу від Станіслава Лещинського, з якої довідався, що польський король в умовах загострення внутрішньої ситуації в Польщі та диверсій російської кавалерії прийти на допомогу своєму союзнику не зможе. Невтішними були й відомості зі Стамбула, де шведські дипломати намагалися схилити турецький уряд до вступу у війну проти Росії. Ще більше тривогу посилювали чутки про можливий прихід на допомогу цареві калмицького війська. За таких умов генеральний бій було назначено королем на 29 червня 1709 р.

Однак вночі 26 червня Карла ХІІ повідомили про наближення 40-тисячного калмицького війська хана Аюки, що поспішало на допомогу Петру І і король вирішив дати бій раніше.

Шведський наступ розпочався біля третьої години 27 червня 1709 р. Попереду чотирма колонами йшла піхота, за нею рухалась кавалерія, поділена на шість колон. Разом з військами знаходився король, котрий напередодні під час проведення нічної рекогносцировки отримав поранення в ногу і тепер його перевозили по полю бою на ношах, запряжених двома кіньми. Зважаючи на поранення, головне командування військами монарх доручив фельдмаршалові Реншільду.

Найперше запеклий бій спалахнув навколо російських редутів. Не зумівши ними оволодіти, шведське командування спробувало їх обійти. Але внаслідок цього маневрування 6 батальйонів піхоти та 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил і стали легкою здобиччю для російської армії. Під час бою Меншикову вдалося майже повністю знищити піхоту та завдати значних втрат кінноті. Рештки загонів Рооса відійшли до Полтави, де незабаром були змушені здатися в полон.

Козаки гетьмана Мазепи та кошового Гордієнка участі в генеральній битві не брали, охороняючи лівий фланг шведської армії та блокуючи російську залогу в Полтаві.

Великих втрат зазнав і правий фланг шведів, який потрапив під нищівний вогонь російської артилерії. Все ж, командуванню вдалося відвести війська до Будищанського лісу, там їх перешикувати і повести на новий приступ.

У бою, що розгорівся на початку 9 години ранку, найбільше далася взнаки значна перевага Петра І в артилерії. Шведський наступ було зустрінуто масованим гарматним обстрілом, який завдав значних втрат. Одне з випущених росіянами ядер влучило в ноші Карла ХІІ. Поранений король пересів на коня, але й того незабаром було вбито. Карл ХІІ впав на землю і знепритомнів. У рядах шведів почалося замішання. До відступу вдалися війська, що стояли в центрі бойових порядків — найбільш досвідчена частина шведської піхоти, яка отримала не одну блискучу перемогу у багатьох битвах. Після цього російська армія оволоділа шведським табором й на 11 годину ранку бій було закінчено. Втрати шведів лише вбитими становили близько 10 тис. чоловік, ще близько 3 тис. було взято в полон. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністр короля граф Піпер. Втрати росіян склали 4,5 тис. вбитими і пораненими.

Вціліла частина шведських військ під командою генерала Левенгаупта почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті перехід на землі кримського хана. За нею гналася кавалерія Меншикова і козаки гетьмана Скоропадського, які наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під Переволочною. Зважаючи на те, що російським військам ще навесні вдалося знищити запорозький флот, козаки гетьмана Мазепи почали майструвати плоти та човни, на яких вдалося переправити на протилежний бік ріки шведського короля та українського гетьмана. Під Переволочною було сконцентровано близько 16 тис. шведів, в той час, як кавалерійський корпус Меншикова нараховував лише 9 тис. вояків. Попри все, деморалізоване результатами Полтавської битви шведське командування не зуміло організувати належної оборони та вирішило капітулювати.

Перемога російської армії, здобута під Полтавою, стала одним з поворотних моментів історії Центрально-Східної Європи. Як зазначав М.Грушевський, полтавська перемога забезпечила Російській державі не лише перевагу в регіоні, а й вивела її на шлях імперіалістичної політики, спрямованої на завоювання все нових і нових територій. Зважаючи на те становище, в якому перебувала Україна на той час, результати полтавської кампанії не могли не позначитися негативно й на її долі.