46. Постать Петра Іваненка (Петрика) в історії України.

Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії І.Мазепи (1691). В 1691 р. подався на Запоріжжя, де став військовим писарем.

23 квітня 1692 року у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом (Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом і з усією державою Кримською видільного Київського та Чернігівського князівства і всього Запорозького городового війська і народу Малоросійського). Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього Петрик оголосив антиросійське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу.

В липні 1692 обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Москви та Мазепи (походи 1692, 1693, 1694, 1696 рр.).

Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.

Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 р., пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 р., але успіху не мав.

Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (бл. 500) і міг вести тільки локальні дії.

Петрик був одним із поборників незалежності Козацької держави.

Одним з переконливих прикладів напруженості внутрішньої ситуації в Україні стало повстання канцеляриста Генеральної військової канцелярії Петра Іваненка, більш відомого в історіографії під козацьким прізвиськом Петрика.

Ранньою весною 1692 р. канцелярист був відправлений генеральним писарем В.Кочубеєм з дорученням до полтавського полковника Федора Жученка. Виконавши ж доручення, він не став повертатися до Батурина, а втік на Запорозьку Січ. Тут він став агітувати козаків як проти гетьмана Мазепи, так і проти царя. Запальні промови не позбавленого талантів молодого канцеляриста про нестерпне соціальне гноблення знаходили схвалення в січового товариства, особливо у вчорашніх втікачів з Лівобережжя. Гетьманський уряд вимагав від кошового видачі Петрика, однак січовики, демонструючи свою зневагу до розпоряджень офіційного Батурина, не те, що не видали втікача, а навіть обрали його військовим писарем Січі.

У травні 1692 р. Петрик у супроводі запорозького почту та з відома кошового отамана Івана Гусака виїхав до Криму, де 26 травня в Казикермені від імені "вольного государства — Князівства удільного Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського" уклав союзницьку угоду з кримським ханом Саадат-Гіреєм. У відповідності з цією угодою на теренах України мало постати незалежне й удільне Малоросійське князівство, що складалося б із земель колишніх Київського та Чернігівського воєводств, тобто охоплювало б усе Лівобережжя та частину Правобережжя, а також землі Охтирського та Сумського полків на Слобожанщині (населення Харківського та Острогозького слобідських полків мало бути повернуто на Правобережжя, аби між Кримським ханством і Російською державою знову постала незаселена степова смуга). Кримська держава брала на себе зобов’язання боронити "Князівство Малоросійське" від Польщі та Росії, так само як і останнє мало надавати Криму допомогу в боротьбі з його зовнішніми ворогами. Всі непорозуміння між Україною та Кримом мали вирішуватися на основі дружніх переговорів, не допускалось укладення будь-яких сепаратних договорів сторін. Окремі статті угоди гарантували забезпечення сприятливих умов для розвитку українсько-кримських торговельних відносин, зокрема проголошувалось право вільного торгу. А також встановлювались засади організації дипломатичних зносин держав та налагодження поштових сполучень.

Характеризуючи договір Петрика з кримським ханом, фахівці, зокрема О.Оглоблин, класифікують його як такий, що відповідав національно-державним інтересам України.

Провал акції Петрика засвідчили події середини 1692 р. Тоді він на чолі своїх прибічників і кількох тисяч татар, наданих йому кримським ханом на допомогу, підійшов до Запорозької Січі, однак до його війська влилось лише близько півтисячі січової голоти. Кошовий отаман і старшина, незважаючи на те, що зустріли Петрика хлібом-сіллю, від участі в поході відмовилася.

Після цього Петрик, проголошений своїми прибічниками гетьманом й обдарований кримським калгою гетьманськими клейнодами, рушив на Лівобережжя, закликаючи населення "скинути московське невільницьке ярмо з вільних козацьких хребтів". На його бік встигли навіть перейти жителі декількох порубіжних українських міст. Але при наближенні чотирьох лівобережних та одного компанійського полків гетьмана Мазепи, а також мобілізації ще трьох лівобережних і п’ятьох компанійських полків, татари, а слідом за ними й решта Петрикових військ, поспішно відійшли в напрямку Криму.

Переміна дійових осіб на ханському престолі в Криму, в результаті якої до влади знову прийшов енергійний Селім-Гірей (колишній союзник гетьмана П.Дорошенка) вселила Петрику надію на можливий успіх. У січні 1693 р. новий хан, долучивши до декількох сотень козаків Петрика 30-ти тисячну татарську орду, спрямував ці значні сили знову в Україну. Цього разу запорозькі козаки заклики прокримського гетьмана проігнорували повністю. Вчинили запеклий опір Петрику та його союзникам також Переволочна, Кишинка, Полтава. Наближення лівобережних полків Мазепи та російських військ знову спонукали союзників Петрика до поспішного відходу з Лівобережжя. Після цього він ще декілька разів пробував закріпитися на лівобережних землях, але кожного разу безуспішно. Проте як гетьман так званої "Ханської України" — частини південної України між Південним Бугом і Дністром — Петрик згадується в джерелах аж до 1712 р. (востаннє — вже як "дубосарський гетьман").