15. Реформа Православної церкви за часів п. Могили.

У 1620 р. за сприяння Війська Запорозького вдалося відродити вищу православну церковну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Феофан разом з двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі (він був знищений більшовиками у 1934 p., а тепер на його місці — сучасний корпус № 2 Національного університету «Києво-Могилянська академія ») нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів.

Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили.

Петро Могила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет у грудні 1596 р. Коли 1607 р. Симеон загинув, сім'я змушена була залишити Молдавію. Відтоді батьківщиною для Петра Могили стала Україна. Петро Могила дістав ґрунтовну освіту: навчався у Львівській братській школі, Замойській академії та, можливо, в інших європейських університетах. Був військовиком, маючи за опікунів командувача польського війська С. Потоцького, коронного канцлера і гетьмана С. Жолкевського. Брав участь у битві під Хотином (1621 p.). Згодом постригся в ченці. З 1627 р. він — архімандрит Києво-Печерської лаври.

Петро Могила посів митрополичу кафедру 1632 р. Перший його захід мав неабияке політичне значення: він домігся від королівської влади визнання православної церковної ієрархії. Сталося це 1632 р. Тільки-но обраний польський король Владислав IV підписав «Пункти заспокоєння руського народу», за якими українцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права: за православними визнавалося право мати свого митрополита й єпископів, визначалися умови розв'язання суперечок між православними та уніатами щодо церков і земель тощо. Петро Могила рішуче взявся оновлювати церковне життя. Передусім православна церква потребувала налагодження суворої дисципліни серед священиків і ченців. Нагляд над священиками мали здійснювати протопопи, які обиралися з-поміж найбільш гідних священиків. До обов'язків священика додавалося проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян.

Здійснюючи реформу церкви, Петро Могила найбільшої уваги надавав освіті духівництва. Саме освіта, її розвиток і поширення стали головним змістом релігійної, культурної та політичної діяльності Петра Могили. Втіленням програми національної освіти стала Києво-Братська колегія (згодом Києво-Могилянська академія), утворена з ініціативи Петра Могили внаслідок злиття братської школи, що була в Києві на Подолі, з Лаврською. Діяти новий навчальний заклад почав 1632 р. Важливим засобом поширення освіти Могила вважав книгодрукування, тому дбав про розвиток друкарень. Найбільше опікувався він Лаврською друкарнею. У 1646 р. у Лаврській друкарні було видано надзвичайно важливу богослужбову книгу — «Требник» Петра Могили, в якій містяться молитви, що читаються при требах (хрещенні, вінчанні, похованні померлих тощо).

Іншою важливою справою Петра Могили було повернення Українській православній церкві майна й земель, реставрація та оздоблення храмів. Так, зокрема, його коштом у Києві відбудовані Софійський собор, Десятинна церква, церква Спаса на Берестові, Свято-Михайлівська церква Видубицького монастиря та багато інших.

Щоб зробити православну церкву ближчою народові, Могила став запроваджувати до богослужіння українську мову замість церковнослов'янської, яка вже тоді була не зовсім зрозуміла українцям.

Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко перебільшити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія за св. Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за XIII—XVIII ст. Найбільша богословська заслуга св. Петра Могили — написання у співпраці з православними вченими київського гуртка «Православного сповідання віри», затверджена потім чотирма православними патріархами. Згодом ця книга стала символічною книгою світового православ'я, загальновизнаним викладом віровчення.

За визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу в 1996 р. було канонізовано — визнано святим.

Отже, церковне життя України наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відзначалося доленосними зрушеннями. Вістря загарбницької політики Речі Посполитої щодо українських земель було спрямоване проти духовного осереддя українців — православної церкви. Втрата після Берестейської унії вищої православної ієрархії прирікала церкву на поступове згасання й вимирання. Та сумна доля православної церкви не залишила байдужими українців. На захист батьківської віри стали представники всіх верств українського народу. Згуртовані навколо ідеї відродження Української православної церкви, українці домоглися відновлення православної ієрархії. Відроджена церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала могутній поштовх розвиткові національного письменства. Скрізь в Україні закладалися друкарні й школи, відбудовувалися храми. Тоді ж було засновано Києво-Могилянську академію, якій судилася доля найславетнішого університету на східнослов'янських землях. (Формально статус університету за «Могилянкою» було визнано у 1658 р. на підставі Гадяцького договору.) Впровадження в церковне життя живої мови народу сприяло формуванню української літературної мови на народній основі.

Важливим наслідком церковноосвітнього руху в Україні було формування інтелектуальної еліти — плеяди видатних богословів, письменників, учених. Поширення їхніх ідей про «Київ — другий Єрусалим» сприяло розгортанню національно-визвольної боротьби. Виховна діяльність священиків гуртувала навколо визвольних ідей народний загал.

Українська православна церква в середині XVII ст. стала значною силою національно-релігійного визволення. Не випадково основним гаслом національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648—1658 рр. була боротьба за віру.