5. Розвиток нормативної поетики в Європі та Україні.

Розвиток нормативної поетики в Західній Європі продовжувався до кінця 17ст., а в Східній – до початку 19.

Спочатку поетика писалася латиною у віршованій формі, потім народною мовою.

Нормативна поетика та її основні завдання: встановлення правил побудови зразкових творів. Її основні риси: універсально-рецептурний характер, орієнтація на канон, аісторізм. Історико-хронологічні межі побутування і панування нормативної поетики: період "рефлективного традиціоналізму" (класична античність - кінець XVIII ст). Найвідоміша поетика – Ніколя Буало. Найвідоміший твір Буало - поема-трактат в чотирьох піснях «Поетичне мистецтво» («L'art poétique») - являє собою підведення підсумків естетики класицизму. Буало виходить з переконання, що в поезії, як і в інших сферах життя, вище за все повинен бути поставлений bon sens, розум, якому повинні підкоритися фантазія і почуття. Як за формою, так і за змістом поезія повинна бути загальнозрозумілою, але легкість і доступність не повинні переходити у вульгарність і вульгарність, стиль повинен бути витончений, високий, але, в той же час, простий і вільний від пафосу й тріскучих виразів.

6. Початок-філософсько-естетичних рефлексій щодо літератури.

Паралельно із розвитком класицизму зароджується просвітництво, як самостійна дисципліна естетика.

Найбільше досягнення Європейської естетики – творчість Гегеля(написав естетику в 4-х томах, виклав основні засади естетики), зробив це до Ніцше.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - представник німецької класичної філософії, творець теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Його теоретична спадщина - своєрідний підсумок розвитку німецької класичної естетики. Інтерес до неї він проявив вже в молоді роки. У 1796 р. він стверджував, що найвищий акт розуму, що охоплює всі ідеї, є акт естетичний і що «істина і добро з'єднуються родинними узами лише в красі». Пізніше ієрархія форм суспільної свідомості у Гегеля виглядає так: мистецтво, релігія, філософія. Естетика постає як філософія мистецтва, що займає підпорядковану щабель у розвитку абсолютного духу. Новизна естетики зрілого Гегеля полягала в акцентуванні зв'язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини (розуміється ідеалістично): змінюючи предмети, людина запам'ятовує в них свої визначення, на цій підставі виникає переживання краси. Краса - це чуттєва форма ідеї. У своїй «Естетиці» Гегель будує грандіозну систему естетичних категорій, починаючи з прекрасного, хоча предметом естетики він вважає мистецтво, точніше, витончені мистецтва. Тим не менш, центральною категорією залишається прекрасне як чуттєве буття абсолютної ідеї. Подальший свій саморозвиток прекрасне здійснює в двох напрямках: у природі і в мистецтві. Прекрасне в природі - це інобуття духу, тобто воно є нижча форма краси, яка заважає його саморозвитку. Тому прекрасне потребує в мистецтві як форма буття і саморозвитку абсолютної ідеї, і воно існує в мистецтві як ідеал. Краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. Бо краса в мистецтві є красою, породженою і знову породжуваної духом, і наскільки дух і його твори стоять вище природи та її явищ, настільки також і краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. У цьому сенсі прекрасне у природі є лише відображенням краси, що належить духу, є недосконалим, неповним видом краси. Таким чином, справді прекрасним для Гегеля може бути тільки мистецтво, існуюче як ідеал, яке створюється суб'єктом творчості - художником. У естетиці Гегеля лежить історичний принцип розгляду матеріалу (причому саме історичний розвиток виступає в нього як прогрес у сфері духу). Світ представляє собою втілення божественного начала, названого їм абсолютною ідеєю. У результаті виявлення абсолютної ідеї (прекрасного) у формі ідеалу і художньої оригінальності художника (генія або таланту) виникають історичні форми буття мистецтва: ♦ символічна (домінує на Сході). Ідейний зміст ще не має тут особливою індивідуальністю. Символізм здатний тільки створити «зовнішнє середовище» для ідеї. Найбільше цим принципом мистецтва відповідає, на думку Гегеля, архітектура. У Зв'язки з символічною формою мистецтва Гегель розглядає категорію піднесеного, так як воно не може бути виражене в кінцевих, чуттєвих формах, йому відповідає символ. З розвитком чуттєвих форм образного втілення абсолютної ідеї височина зникає; ♦ класична (характерна для античності). Ідея, що отримала в образах класичного мистецтва риси індивідуальності, виступає як ідеал. Найбільш повне вираження отримала у скульптурі (пластику). Класичне мистецтво, за Гегелем, є вершиною розвитку мистецтва взагалі. У ньому втілений ідеал як досконале і гармонійне єдність змісту (ідеї) і форми (матерії). Саме їх взаємопроникнення і рівновагу і породжує високе мистецтво класики; ♦ романтична (переважає в християнській Європі). Стверджує пріоритет духовного змісту над чуттєвою формою. Їй відповідають живопис, музика, поезія. У романтичному мистецтві гармонія і досконалість, а, отже, і ідеал поступово починають руйнуватися, на зміну їм приходить певна дисгармонія (панування ідеї над формою). Мистецтво сприяє духовному розвитку людини і особливо моральному вихованню особистості. Мистецтво існує не для невеликого замкнутого кола небагатьох освічених людей, а для всієї нації в цілому. Гегель вважав найважливішим якістю мистецтва його безпосередню зрозумілість. Він часто повторював, що мистецтво існує не для знавців, а для публіки. Заслугою Гегеля є обгрунтування їм провідної ролі свідомих зусиль у творчому процесі. Творчість - створення нового, але такого нового, яке не забуває, не знищує старе, а пам'ятає про нього, зберігає його в собі як момент своєї власної історії, як свою передумову. Індивідуальне підпорядковане загальному. Для індивіда ж є тільки один спосіб прилучення до світової культури: виконати для себе в найкоротший термін той шлях, який духовно вже пройдено людством. Незважаючи на відмінність систем і методологічних підходів представників німецької класичної естетики, в їх теоріях мистецтва і естетичних поглядах багато спільного. Ключові поняття, що визначають природу мистецтва, різноманіття естетичних категорій висловлюють загальний для тієї епохи вдивися на мистецтво як на сферу унікального осередку і рівноваги протилежних начал. Сенс німецької класичної естетики - в трактуванні мистецтва і краси як певної цілісності, здатної в силу своєї інтегративної природи дозволяти всілякі протиріччя, бути відображенням всієї повноти універсуму