58. Парадигма літературного процесу д.Чижевського

У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний вклад у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку, хоча з 1,000 наукових праць більшість - близько 200 - присвячено Україні). Наукові праці із славістики, історії літератури, філософії, філології. Д.Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Гегель в Росії», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та інших. Автор «теорії стилів». З вересня 1949 — професор Гарвардського університету. З 1962 — член Гейдельберзької Академії, член-засновник Української вільної АНМ в США.

Наукова діяльність відтоді стала основою його життя: професор Українського вільного університету, викладач університетів Галле, Єни, Марбургу, Гейдельбергу, Кельна… Паралельно вчиться у мислителів ХХ століття К.Ясперса та М.Хайдеггера (основоположники екзистенціоналізму), Е.Гусерля (фундатора феноменології). Вчений був самовідданим бібліофілом (наприклад, в Гарвард привіз із собою 13 тисяч рідкісних книг, фактично зібраних зі всієї Європи).

Дослідження бароко

Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною сферою та вказучи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з 16 ст.).

Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокого мислення у ті часи.

Організація української філософського процесу

Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл.Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.

Питання культурних ідентичностей

Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (великоруської) і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.

У кінці життя світогляду Д.Чижевського був притаманний космополітизм. Вчений був палко переконаний, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй…Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні», — твердив мислитель.

Ювілейні збірки на його пошану вийшли в 1954 і 1966 роках. Помер у Гайдельберзі.

59. Основні стадії розвитку літератури в Європі та в Америці.

Характеризуючи європейську літературу та культуру другої половини 19 століття, необхідно проаналізувати такі напрямки як натуралізм та символізм.

Натуралізм в літературі склався в останній третині ХІХ століття. Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтується на позитивізмі О.Конта та естетиці французького філософа мистецтвознавця І.Тена, який ввів в естетику принцип “природного детермінізму”. Сама ж теорія натуралізму була розроблена французьким письменником Е.Золя в працях “Експериментальний роман”, “Романісти-натуралісти” та інші. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопасан, Е.Гонкур, А Доде), яка проіснувала до кінця 80-х років.

На відміну від реалізму, проникнутого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру і долі безпосередньо впливом побутового оточення людини. Натуралістична естетика не піднімалася вище “правди факту”, зосереджуючись на одиничному, частковому, індивідуальному, відмовляючись від типізації чи якоїсь іншої форми художнього узагальнення, задовільняючись зображенням явища як такого.

Значною подією в розвитку європейської прози було виникнення в другій половині ХІХ ст. естетики символізму. Як літературна течія символізм зароджується у Франції 60-70-х років у творчості таких відомих поетів як Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме. Пізніше символізм проникає в театральне мистецтво, живопис, музику. Символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет М.Метерлінк, німецький письменник Г.Гауптман, англійський О.Уайльд та інші.

Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора. Виходячи з ідеї, що будь яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості вони вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне, емпіричне, тимчасове, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Література ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

В прозі ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

Щодо першої тенденції можна зазначити, що духовна криза різко загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному. Християнські цінності, які протягом тисячоліття були духовною підвалиною європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. Руйнівниками духовних засад культури були й революції, зокрема в російській імперії. З одного боку, революції переборювали занепалі форми життя, з іншого - вони були пов’язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування старого.

Кульмінація “здичавіння” людства - це друга світова війна, винайдення та використання ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей, міжетнічні війни кінця ХХ ст. Антикультурні наслідки другої світової війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в галузі економіки та засобів виробництва. В повоєнну добу поглиблюється індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчуджуються від звичного природного середовища, переміщуються в місто, що призвело до зростання маргінальних кіл населення та поширення урбанізованої космополітичної культури.

Дослідники зазначають, що людина втрачає свою індивідуальність, а разом з нею і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини, а культура - індустрією розваг.

Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості.

Це лише деякі негативні процеси, які характеризують стан культури ХХ ст. Але на тлі кризових явищ вже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів та культурологів, повинна стати провідною в ХХІ ст., - це повернення людства до “лона” культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише шляхом звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості.

Однією з характерних рис літературного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та худож­ньо-естетична реакція на поглиблення/духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм< модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення на­прямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експ­ресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з традиціями реалізму.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистісними) причинами.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д.

Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу приму­сили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце люди­ни в цьому світі.

Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет.

Важливим напрямком європейської прози ХХ століття займає сюрреалізм (франц. - надреалізм) - течія, що посідає одне з най­помітніших місць у складній культурній палітрі XX ст. Перше ядро сюрреа­лістів утворювали молоді паризькі письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін., які групувались навколо журналу "Літе­ратура", що почав виходити з 1919 р. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення.

Віхами художнього осмислення війни стали романи німецьких авторів А. Зегерс, В. Бределя, Е.-М. Ремарка, Б. Апіца. Долі обдурених нацистською пропагандою німців, мораль фізично скаліченого покоління — головні теми творів письменника Г. Бьолля і скульптора Фріца Кремера. Останній створив немало скульптурних композицій, передаючи почуття і силу духу в'язнів концтаборів. Бурхливі події XX ст. дали багатьом письменникам привід до історичних паралелей. Насильству в історії, ролі видатної особи та народу, долі творчої інтелігенції у переломні епохи присвячено твори Ліона Фейхтвангера (1884-1958) "Лисиці у винограднику", "Мудрість дивака", "Гойя". Латиноамериканський роман яскраво представлений творами Ж. Амаду (Бразилія), М. Асуела (Мексика), Г. Маркеса (Колумбія). Творчо опрацювавши досягнення світової літератури, вони розповіли про трагічну долю корінного населення, засилля монополій, зловживання диктаторських режимів, боротьбу селян за землю. Латиноамериканська проза вирізняється епічним характером розповіді. У центрі уваги найчастіше не особа, а колектив — село, місто, народ. Самостійним персонажем нерідко є природа. У 50-х роках в літературі з'явилися "розгнівані молоді люди" — англійські письменники К. Еміс, Д. Вейт, Д. Осборн та ін. їхні твори вирізнялись антифашистською спрямованістю, переживанням за долю молоді, презирством до респектабельності й фальші. Вони відстоювали свободу особи та її право на самовираження. "Розгнівані" та американські "бітники" — ідейні попередники рок-руху. Реалізм став важливим знаряддям у розкритті злободенних проблем сучасності. Так, у творчості американського художника та письменника Рокуелла Кента (1882-1971), в романі Д .Олдріджа "Мисливець" показано нерозривний зв'язок людини з природою, загибель якої веде до виродження особи й суспільства загалом. Гірку правду про війни в Індокитаї та Алжирі представлено в романах П. Курдата і А. Стіля, у кінострічці О. Стоуна "Взвод". Злочинну діяльність спецслужб відображено в романах Ґрема Ґріна (1904-1990) "Тихий американець", "Наша людина у Гавані", у кінострічках Д. Даміані та С. Поллака.