42. Дослідження ю. Крістевоюобразу Діви Марії як культурного конструкту.

43. Визначення жіночності, жіночого тексту, жіночого письма, жіночої мови за е.Шовалтер.

Жіноче письмо є експериментальною практикою, яка намагається описати (вписати) жіночність. Це письмо, яке (у патріархальному світі) ще не послуговується якоюсь певною зафіксованою власною мовою; сукупність мовних та поетичних засобів та прийомів, які покликані артикулювати на письмі специфічно жіночий досвід, марґіналізований або u1079 зігнорований у літературі. Головне, ця літературна практика не виходить за межі феміністичного руху і саме у ньому жіноча відмінність може знайти своє творче втілення.

Одним із ключових моментів філософії жіночого письма є питання суб’єкта.Філософії Ніцше, Маркса та Фройда сповістили про кінець поняття універсальної сутності людини. Людина стає вже не суб’єктом, а об’єктом культурних дискурсів. Про універсальну суб’єктивність, яку презентує людина, чутно усе рідше. Немає Абсолюту, і місце суб’єкта у жіночому письмі, як і у постмодернізмі, залишається порожнім. У жіночому письмі, як і у світоглядній картині постмодернізму, місце домінантного суб’єкта займає Інший / Інша. Однією із найрозповсюдженіших характеристик жіночого письма є відхід від центричного, сильного суб’єкта. Однак, слабкий суб’єкт не обов’язково є жіночим – ним може бути кожен марґінальний, недомінантний суб’єкт. Письмо створює ілюзію насолоди свободою самовираження, воно є утопічним в цьому прагненні і тим самим воно реалізовує стратегію жіночої мови. Крім того, такі тексти змушують читача до активної позиції, який спочатку мусить написати його для себе, для того, щоб наповнити його значенням. Читаючи текст, він метафорично переписує його і робить цей текст зрозумілим. Детермінування такого лінгвістично-культурологочного явища, як жіночий текст, відбулося в другій половині ХІХ століття, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціально-політичних прав і свобод. Елейн Шовалтер визначає три основні фази жіночої творчості: імітації та інтернаціоналізації домінуючих літературних видів; протесту проти цих стандартів і захисту своїх прав як меншини; самовідкриття та пошуків самоідентичності. Іншими словами ці етапи можна назвати як жіночний, феміністичний і жіночий. Такі ж фази відбулися і в публіцистичному жіночому тексті. Водночас Елейн Шовалтер запровадила влітературну критику термін “гінокритика”, яка відрізняється від традиційного феміністичного аналізу. Гінокритика зосереджена на постаті жінки-автора-письменниці. Шовалтер розрізняє чотири види гінокритики: біологічна, лінгвістична, психоаналітична і культурологічна. Біологічний аспект властивий саме феміністичній критиці.

44. Специфіка аналітичної рецепції художніх текстів за методологією феміністичної критики.

Шовалтер розрізняє чотири види гінокритики: біологічна, лінгвістична, психоаналітична і культурологічна. Біологічний аспект властивий саме феміністичній критиці. Ствердження різниці тексту відбувається через відмінність у статях. Чоловічий/жіночий тексти

позначені тілесністю: анатомія є текстуальністю. Свій підхід до класифікації жіночого тексту феміністки будували навколо метафори літературного батьківства. Феміністки наполягають на тому, що жінки та чоловіки вживають мову по-різному, тобто відчувається статева різниця. Радикальний напрям жіночого руху навіть витворив власну жіночу мову. Як правило, займенники чоловічого роду в тексті замінюється жіночими (“Бог – вона” – God she is). Представники польської школи лінгвістично-літературного аналізу запропонували термін “жіноча література”, який сформулювали в першій половині ХХ століття (Петер Хмельовський, Кароль Єжиковський, Вільгельм Фельдман). Цей термін охоплював усю літературу, написану жінками. Елла Жмиховська запропонувала інший характер розуміння жіночого тексту – інтуїтивний. Творчість жінки – це такий вид творчої діяльності, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційним предметом написання, але семантичний бік жіночих творів не підлягає якомусь спрощенню. Жінки частіше за чоловіків створюють оригінальніші мовні конструкції та нові слова. Подібне явище можна простежити і в текстах українських журналісток, які час від часу вражають читача екстраординарними словосполученнями чи думками. Щоправда, говорити про те, що жінка під час творення тексту користується якимось спеціальним матеріалом, не можна. Існування окремого жіночого алфавіту та письма характерне для Японії та деяких інших східних країн. У лінгвістичному просторі України не існує окремих художніх засобів для жінки та чоловіка. Ми послуговуємося одними і тими ж словами, однією мовою. Жінка виношує і народжує текст. Станіслава Пшебичевська стверджує, що жінці властивіше вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма. “Метафора – єдиний художній засіб, який твердо поставив жінку на слизькому льоді. Вона була своєрідною захисною барвою, яка приховувала автентичне авторство.Якщо жінка вдавалася до метафоричного стилю письма, то лише зі страху непохитного і жорсткого громадського осуду. Не бажала бути іншою.