40. Роль і місце теорії літератури у контексті гуманітарних наук за Поль де Маном.

41. Специфіка аналізу художніх текстів за постмодерністською (постструктуалістською) методологією.

Таким чином, концепція постструктуралізму пропонує відмінне уявлення про текст, поширене серед структуралістів, які вважали його чимось окремим, ізольованим, стабільним. Віднині він може стосуватися будь-яких знакових систем, що потребують декодування: архітектурні споруди, краєвиди, дерева, явища природи тощо. Людська свідомість уподібнена до суми текстів світу культури, поза якими нічого існувати не може. Будь-які повідомлення у просторі комунікативної події наближені до дискурсу, який стосується інтертек-стуально зумовленої мовної дії, а текст — системи мови, формальних лінгвістичних знань, під якими розуміють увесь світ, сприйнятий за словник (У. Еко), бо, на переконання Ж. Дерріди, нічого не існує поза текстом, первинним щодо твору, безмежним, абсолютно тотальним, що втягує у свої потоки автора й читацьку аудиторію. Безмежжя текстів, що складає світ культури, називається текстуальністю. Це поняття намагався окреслити у своєму есе 'Від твору до тексту' Р. Варт, убачав у ньому зміщення попередніх інтерпретаційних настанов (авторський намір, біографія, жанр, літературна історія), проголошував текст за об'єкт постійного самотворення, несумісного з жанром, радше наявного у мові, відкритій для нескінченної гри. Отже, текстуальність ототожнена з діяльністю, 'виробництвом тексту'. Вивчення тексту потребувало пошуків серединного шляху між конкретністю літератури та абстрактністю лінгвістики. Постструктуралістське розуміння тексту зведене до децентрових значень без мети, до спростування міфу про наявність джерел і впливів по суті анонімного, динамічного дискурсу, до множинності сенсу, відкритості,незавершеності значень, що не підлягають визначенню, ієрархізації в аспекті владних структур. Поступово його межі розширюються від словесних до позасловесних, охоплюючи малярство, архітектуру і т. п. Тому ідея книжки вже сумнівна, адже містить у собі всеохопність означника, який може існувати до неї і поза нею як первинне письмо, на чому наполягає Ж. Дерріда. Текст відмежований від традиційного твору, як означниквід означуваного. За уявленням Р. Варта, твір постає речовим документом, який 'заповнює певну частину книжкового простору', може 'розміститися в руці', здається 'замкненим', зведеним до означуваного, натомість текст містить у собі 'поле методологічних операцій', 'розташовується в мові, існує лише в дискурсі4* 'осягається через своє відношення до знака'1. За твором збережені лише його повноваження в діалогічних різновидах адресанта (суб'єкта, автора) й адресата (реципієнта), які можуть існувати у формі наративу, ненастанного письма-читання, коли письменнику дозволено також бути читачем власного твору, та у формі процесуального висловлювання. У другому аспекті Юлія Крістева знаходить кілька збіжностей суб'єкта висловлення-наслідку (означуваного) або з нульовим ступенем означника (власне ім'я, займенник він) або із суб'єктом висловлювання процесу, тобто означником (займенник Я), з читачем, здатним конструювати оповідь від імені Ти чи Ви, з адресатом, спроможним перетворити наратив на діалог, що сприяє жанротворенню. Текст, правлячи за обмежувальну лінію для твору та інтертексту, пов'язаний з теорією інформації, засвідчує різні рівні зчитування повідомлень, частина яких лишається опущеною, сприймається як функціональна система знаків у площині діалогу. Накопичення актуалізованої й незаактуалізованої інформації, сягаючи критичної маси, зумовлює вибух, внаслідок чого відбувається її перерозподіл, виникають нові масиви центральних і периферійних текстів, тобто охоплено неосяжний літературний, культурно-історичний, міфічний, філософський тощо контекст як простір існування твору і текстового масиву в його вертикальних (діалогічні стосунки різних епох) та горизонтальних (діалогічні стосунки між автором та читачем) вимірах.