33. Структуралістський етап творчості р.Барта.

Ретроспективно свій шлях у науку, еволюцію структуралізму Р.Барт подає у праці під назвою “Ролан Барт про Ролана Барта”.Зрештою, в кожній його праці зустрічаємо ряд узагальнень, які характеризують сутність структуралістських версій художньої літератури. Під впливом робіт Леві-Строс Б. приходить до висновку про те, що як тільки структурний підхід дозволяє виявити не асоціативні, за аналогією з існуючими, механізми соціальної творчості в різних суспільствах (а в Леві-Строс це первісні), тобто не випадкові механізми, часто примітивно зводяться до тих чи інших соціальних інститутів, а саму кінематику окремої культури - «соціо-логіку», конкретно-історичну систему духовного виробництва, то цілком правомірно поширення цього методу з аналізу примітивних культур на дослідження сучасних. ( «Мета розумового творчості сучасних інтелектуалів, -- писав Б. в 1971, - полягає у з'ясуванні наступного: що потрібно зробити для того, щоб дві найбільші епістеми сучасності - матеріалістична діалектика і діалектика фрейдистське - змогли об'єднатися, злитися і привести на світ нові людські відносини ».)« Соціо-логіка », таким чином, повинна сприяти вивченню тих моделей культурної творчості, які лежали б в основі не тільки літератури або дизайну, але і детермінували б суспільні відносини конкретного соціуму, а значить були б принципами всіляких самоопис і самоідентифікацій цієї культури. Іншими словами, було б сенсу-освітніми можливостями культури. Інтерес до нелітературних джерел аналізу привів Б. до дослідження структурних особливостей жіночого одягу в журналах мод 1958-1959.

34. Наратологія як наука про оповідні структури.

Останнім часом у багатьох дослідженнях і зокрема в дисертаціях застосовують методологічні принципи наратології (англ. narratology, фр. narratologie, від лат. паггаге: розповідаю, оповідаю, грец. logos: слово, вчення), тобто теорії на-ративу (оповіді, розповіді), яка досліджує його специфіку, форму, функціонування оповіді (розповіді), виявляє її компетенцію, спільні та відмінні ознаки, вивчає моделювання фабул, визначає відповідні типологічні ряди. Термін запропонував Ц. Тодоров. Наратологія як наукова дисципліна сформована завдяки французьким семіологам (К. Бремен, А. Ж. Ґреймас) наприкінці 60-х років XX ст. на підставі критичного перегляду структуралістської моделі світобачення й розуміння мистецтва з погляду комунікативних уявлень про природу мистецтва, а також основних концепцій теорії оповіді початку XX віку, зокрема формальної школи (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, В. Пропп), принципу діалогічності М. Бахтіна, структури міфу К. Леві-Стросса, англо-американської типології техніки розповіді (П. Лоббок, Н. Фрідман та ін.), німецької комбінаторної теорії (3. Лайбфрід, В. Фюґер, Ф. Штанцель, В. Кайзер), досліджень структуралістів Л. Долежала (Чехія), К. Бартошинського (Польща), Ю. Лотмана, Б. Успенського (Росія). Наратологію вважають межовою дисципліною між структуралізмом, що тлумачить художній твір як автономне явище, та рецептивною естетикою, схильною розчиняти його у свідомості читача. Наратологія прагне створити універсальну модель подієвих рядів у фольклорі та в письменстві. Коли змістовність сюжету розгортається від зав'язки до розв'язки, то ці ряди мають 'усі ознаки людської діяльності', характеризуються відносною непорушністю тексту, сприяють медіації оповіді, надаючи світові 'особистісного та подієвого виміру' (А. Ж. Ґреймас). Універсальна модель фабули щоразу має свої розв'язання, відмінні, скажімо, у новелі та в байці. Наратологія усуває крайнощі при висвітленні розуміння специфіки письменства, при виробленні уявлень про художньо-комунікативний процес, що перетікає на кількох оповідних (розповідних) рівнях, при посиленому інтересі до проблем дискурсу, при теоретичному обґрунтуванні розмаїтих наративних інстанцій.