24. Теорія архетипів Юнг, вплив на розвиток міфокритики

К. Юнг запозичив у З. Фрейда ідею про підсвідоме,але вважав, що одним із головних компонентів підсвідомого в людині є міф, котрий акумулює глибинну, вікову мудрість людства. Через

«колективно несвідоме» основні образи, ідеї та структура міфа (архетипи) можуть передаватися з покоління в покоління, обминаючи реальні «свідомі»джерела, і виражатися в сучасних художніх творах і філософських системах. Архетипи у Юнга – це первісні схеми образів, які відтворюються несвідомо і формують активність відображення, а через це проявляються в

міфах, віруваннях, снах. Процес міфотворчості є трансформацією архетипу в образи. Таємниця мистецтва полягає в особливій здатності художника відчути архетипічні форми і точно реалізувати їх у своїх творах. “Той,хто говорить архетипами, говорить ніби тисячами голосів…, він піднімає зображуване ним із світу однократного і минущого у сферу вічного;

притому і свою особисту долю він возвеличує до вселюдської долі” [50]. Встановлення Юнгом певних аналогій між різними видами людської фантазії (включаючи міф, поезію, позасвідоме фантазування уві сні), його теорія архетипів розширили можливість пошуків ритуально-міфологічних моделей у новітній літературі. У пізнішій літературі термін “архетип” вживається

просто для позначення найзагальніших, фундаментальних і загальнолюдських міфологічних мотивів, початкових схем уявлень, що лежать в основі будь-яких художніх, і в тому числі міфологічних структур (наприклад,світове дерево) уже без обов’язкового зв’язку з юнгіанством. [51]

Таким чином, сучасна міфокритика базується ще й на антропологічних дослідженнях Дж. Фрезера та ідеях К. Юнга про інтуїтивне осягнення людиною давнього досвіду людства. Дж. Фрезер продовжував еволюційні та позитивістські традиції Е. Тейлора і А. Ланга, а К. Юнг був представником антипозитивістської ідеалістичної думки, що культивувала

інтуїтивізм.

Подальшою розробкою міфологічних теорій минулого століття займалися Л.Леві-Брюль та Р. Маррет. Вони розробили теорію протопсихізму, або преанімізму, за якою релігія, міф і магія розвинулися із поклоніння дикунів перед невизначеною, невідомою силою, що містилася в речах. Ця невизначена сила (“мана”) інтуїтивно шанувалася людьми задовго до появи

таких диференційованих форм анімізму як віра в богів та в душі померлих предків. Л. Леві-Брюль, спираючись на соціологічні теорії О. Конта, Е. Спенсера і Е. Дюркгейма, висунув також ідею «партиципації», чи співпричетності, що є одним з основоположних принципів розумової діяльності людини. Оскільки можна чітко розрізнити лінії сучасного розвитку міфологічної

критики – лінію Фрейзера і лінію Юнга, міфологічне літературознавство часто іменують як “ритуальною критикою”, так і “юнгіанською критикою”.Засвоївши деякі ідеї К. Юнга, Г. Меррей в одній із відомихГ. Меррей в одній із відомих своїх робіт “Гамлет і Орест”, опублікованій у 1927 р., приходить до висновку, що поряд із свідомою традицією існує і “несвідома”. Цей

висновок став одним із перших свідчень повороту міфокритики до юнгіанства. Асимілювавши вчення К. Юнга про “несвідоме” як акумулятор людського досвіду, дослідник залишився вірним і основним принципам фрейзерівської школи. В основу інтерпретації трагічних образів Гамлета і Ореста покладено фрейзерівський метод, що ним користувалась і Дж. Уестон

у розглянутій вище роботі. Вказавши на непокірність та ексцентричність обох персонажів, їх ненависть до жінок, ворожнечу з матерями, їхні думки про смерть, автор робить висновок, що Гамлет і Орест уособлюють собою вмирання, яке в давніх ритуалах пов’язувалося з зимою. Орест і Гамлет, таким чином, є кровними братами міфічних богів зими, які вбивають літо,

тобто все живе. Згодом цей же висновок (щоправда, користуючись уже зовсім іншими методами) зробить і відомий сучасний шекспірознавець Уілсон Найт. Використовуючи ідеї К. Юнга, Г. Меррей робить висновок про несвідому солідарність та ідентичність літературних персонажів, що переходить із століття в століття, та про те, що найважливіші деталі несвідомо передаються з покоління в покоління. Поступово міфокритика все більше переорієнтовується на юнгіанство. У відомій роботі “Архетипи в поезії”(1934) Мод Бодкін широко використовує

досягнення психоаналітичних теорій К. Юнга, З. Фрейда та О. Ранка. Авторка ставить за мету визначити ті форми чи образи, в яких втілюються одвічні сили людського існування. Дослідниця намагалася детальніше, ніж інші юнгіанці, дослідити шлях того чи іншого архетипу в художньому творі. Відшукуючи аналогії, М. Бодкін широко користується біблійними

переказами (представники ж кембріджскої школи бачили в релігіях лише “раціоналізацію” давніх і незрівнянно більш продуктивних у творчому відношенні ритуалів). Дослідниця широко, об’ємно використовує ідеї К. Юнга, додаючи до них цілий ряд фрейдистських і неокритичних ідей. Таким чином, із появою праць М. Бодкін посилилися юнгіанські ідеї вміфокритиці.