20. Поступ Герменевтики у працях Гадамера

Герменевтика — це дуже давня дисципліна, що ставить собі за мету тлумачення священних та біблійних текстів.

В XIX і XX сторіччях ця наука набула нового статусу й перетворилася, в більш глобальному розумінні, на філософське тлумачення символів, міфів та знаків. Наслідуючи Дильтея (1833 — 1911 p.), який розвинув мистецтво зрозуміння, новітня герменевтика, представлена Ґадамером і Рикером, намагається врятувати смисл, виступаючи проти всіх напрямів позитивізму.

Від цього історика мистецтва, що став філософом і герменевтом, від його праці «Істина й метод» (1960 р.) тягнуться головні лінії філософської герменевтики, визначаючи теорію, яка розв’язує проблеми зрозуміння смислу. Якщо вже Дильтей критикує позитивістський метод, що намагається пояснити людську реальність, виходячи з простих причинних зв’язків, то Ґадамер ставить під сумнів будь-який підхід, що нехтує значення. Звідси важливість герменевтики, яка раніше тлумачила священні тексти, а тепер перетворюється на науку розшифрування сукупності людських знаків і того мовного виміру, який характеризує Dasein.

То як же зрозуміти смисл і розшифрувати знаки та символи? Щоб вийти на рівень знаків, нам слід реабілітувати фактор традиції й спробувати почути давно змовклі голоси минулого. Лише тоді, коли ми звернемо пильну увагу на ці стародавні відлуння, що звучали зі сторіччя в сторіччя, ми зможемо дійти до автентичного розуміння герменевтики. Саме тому Ґадамер критикує Aufklärung , яке тільки розбещує, критикує філософію Просвітництва, де тріумф Раціонального Розуму у сфері наук та мистецтва вочевидь супроводжувався глобальним критичним ставленням до традиції. Раціоналізм Просвітництва атакував усі забобони й укоротив життя традиції, реальному підмурку всякого тлумачення. Навпаки, Ґадамер «леґітимізує» забобони.

«Загальною тенденцією Aufklärung є невизнання жодних авторитетів, воно виносить усі проблеми на суд Раціонального Розуму. Таким чином писемна традиція, Святе Письмо, як і всякий історичний документ, не має абсолютної цінності, можлива істинність традиції передусім залежить від тієї вірогідності, яку їй надає раціональний розум. Джерелом усякого авторитету є не традиція, а раціональний розум»

Але якщо Просвітництво звільняє світ від чарів, підриває традиції та «забобони», то романтичний переворот визнає голос минулого і таким чином прокладає дорогу до відповідного розуміння Dasein. Ідея герменевтики, близька в цьому до лінії романтизму, полягає у виправданні традиції, якій загрожує «раціоналістський» наступ проти всіх забобонів. Жодна герменевтика неможлива без урахування знаків, які передаються від покоління до покоління.

Отже, теорія герменевтичного експерименту, вірна історичній традиції, надає нам змогу віднайти і збагнути смисл як у сфері мистецтва, так і в галузі людських наук. Зокрема, є юридична герменевтика, про яку Ґадамер оповідав в наступних рядках — уривку з його праці «Істина і метод» (видавництво «Сей»). Якщо юрист відмовляється від будь-якої концепції позитивістського зразка, він тлумачить закон і виявляє себе проникливим герменевтом.

22. Вчення про Едіпів комплекс і наука про літературу-23. Потяг до Танатосу (+СКАН)

Ідея існування Едипового комплексу прийшла в голову Фрейду тоді, коли він з'ясовував причини походження людських неврозів. Аналізуючи зміст снів своїх пацієнтів, вчений звертає увагу на той факт, що їм притаманний типовий сюжет: син вбиває свого батька і одружується з матір'ю.

Характерний вияв цього лейтмотиву, який можна було спостерігати у багатьох хворих, наштовхнув Фрейда на думку, що він, цей лейтмотив, не може бути звичайною випадковістю. Учений висуває припущення, що такі людські сновидіння є відображенням якогось витиснутого бажання, яке криється в підвалинах людської психіки, у сфері підсвідомого.

Цей феномен людської психіки, в основі якого лежить агресивне ставлення до батька та водночас - сексуальний потяг до матері, Фрейд називає Едиповим комплексом, за аналогією з сумнозвісним героєм відомої давньогрецької легенди. На думку Фрейда, такий комплекс є основною причиною виникнення неврозів у людини. Так, характеризуючи походження Едипового комплексу у хлопчика, Фрейд зазначає, що "внаслідок посилення сексуальних бажань щодо матері і усвідомлення, що батько для цих бажань є перешкодою, виникає Едипів комплекс". Фрейдизм рассматривает Эдипов комплекс как этап психосексуального развития и восприятия, впервые проявляющимся между вторым и третьим годами жизни (в теории Фрейда этот период характеризуется приматом генитальности, под которым объединяются оральное и анальное влечения предыдущих стадий развития либидо.[8] Пиковых же значений, по Фрейду, Эдипов комплекс достигает между 3 и 5 годами жизни человека и после некоторого угасания возрождается в период полового созревания (пубертатный период), в процессе которого преодолевается тем или иным выбором эротического объекта.

Але походження сексуального суперництва так і лишається для Фрейда таємницею. Та, розглядаючи характерні вияви лібідо і супутніх йому явищ, він звертає увагу на зв'язок цього феномена з агресією. Так, Фрейд зазначає, що "історія культури людства, безперечно, доводить, що жорстокість і статевий потяг дуже міцно пов'язані, але у поясненні цього зв'язку не пішли далі підкреслення агресивного моменту лібідо. На думку одних авторів, агресивність, що домішується до сексуального потягу, є, власне, залишком канібальних прагнень, тобто в ній бере участь апарат оволодівання, який слугує іншій, онтогенетично більш давній, великій потреби"

Не випадково, що у своїх пізніх працях Фрейд, поряд із ключовим поняттям його психоаналітичної концепції - Еросом, яке ототожнюється з життям і продовженням роду, запроваджує поняття Танатос, що виступає символом руйнування або смерті.

Глибоко вражений війною 1914 — 1918 pp., він як лікар-клініцист цікавиться насильством, що набрало таких ґрандіозних масштабів, і розвиває також свою теорію інстинкту смерті, глибоко трансформувавши свої початкові погляди.

Пульсація смерті, в протилежність Еросу, є началом синтезу, являє собою силу роз’єднання і розбрату. Цивілізація в цій новій концепції (дуалізм Ероса і Танатоса1) означає віднині заходи, спрямовані на те, щоб дати раду цій первісній ворожнечі, яка нацьковує одних людей на інших. Попри свою суперечливість, це поняття пульсації смерті не менш багате на плідні відгалуження. Цивілізація тепер визначається як сукупність організацій, «запровадження яких віддаляє нас від тваринного стану наших предків і які служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню взаємин між самими людьми»

Гіпотеза інстинкту смерті проливає світло на ті історичні утворення й ті процеси, куди, як нам здається, провалюється людина та її культура. Відкинуті спочатку психоаналітичними колами, сили Танатоса сьогодні потрапили в самий центр уваги численних аналістів, що розглядають їх у тісному зв’язку з розвитком досліджень у царині Ероса та сил лібідо.

Викладаючи думку Фрейда про те, що потяг до смерті є загальним принципом органічного життя, Л.С.Виготський спеціально застерігав проти песимістичного та занепадницького її розуміння. Зокрема, підкреслювалося те, що концепція “потягу до смерті" спрямована безпосередньо проти віталізму. Це робилося на тій підставі, що центр уваги при дослідженні біологічної еволюції переноситься з "життєвої сили" на оточуючий організм світ. Фрейд оцінювався як учений, який дошукується остаточних базових стимулів, рушійних сил поведінки живої істоти. Виготський з захопленням писав, що "вже саме відкриття нової Америки — країни по той бік принципу задоволення — складає колумбову заслугу Фрейда", що в цих поглядах є "глибоко матеріалістична" лінія: сили, які виводять організм зі стану біологічної консервативності, породжуються зовнішніми умовами матеріального середовища.

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________