18. Розвиток герменевтики як методології пізн.Худ.Тексту.

Герменевтика (від грець. hermeneutikos. - той, хто пояснює, розтлумачує) - напрям гуманітарної науки, який займається інтерпретацією та коментуванням тексту, а також проблемами взаєморозуміння різних культур («искусство понимания»); Герменевтика - направление в философии XX века, выросшее на основе теории интерпретации литературных текстов. С точки зрения герменевтики задача философии заключается в истолковании предельных значений культуры, поскольку реальность мы видим сквозь призму культуры, которая представляет собой совокупность основополагающих текстов..

Термин герменевтика применялся чаще всего в отношении библейских текстов, затем — в значении учения о восстановлении первоначального смысла литературных памятников, дошедших в искажённом и частичном виде, непонятных без комментариев, а также в значении истолкования всякого произведения (сюда относятся, например, объяснительные издания авторов). В этом смысле герменевтика — дисциплина филологической критики.Герменевтике придаётся большое значение в литературоведении, поскольку при исследовании любого памятника литературы необходимо его максимально объективное толкование. Надо оговориться, что под текстом в герменевтике понимают не только рукописные творения авторов, но и произведения искусства, исторические события и другие объекты, которые «поддаются» пониманию. Процесс понимания рассматривают как движение по так называемому герменевтическому кругу. С одной стороны, текст рассматривают по отношению к эпохе, литературному жанру. С другой стороны, текст является духовной жизнью автора, а сама его духовная жизнь является частью исторической эпохи. Представление текста с этих двух позиций, переход от общего к частному и обратно и есть движение по герменевтическому кругу.Герменевтика также является философским методом анализа текста. Так называется и философское направление, разрабатывающее философское применение герменевтики. Сторонниками и философами, внесшими значительный вклад в герменевтику, являются Гадамер, Шлейермахер и Поль Рикёр.Другим активным идеологом герменевтики можно назвать философа и историка Вильгельма Дильтея. Дильтей стремился оспаривать методику изучения природы путем внешнего наблюдения; он был активным сторонником «вчувствования». Таким образом он призывал реконструировать исторические события и внешние явления путем самонаблюдения, понимания событий методом их личностного «сопереживания», «вживания» в них как во фрагмент духовного целого, как части всемирного единения природы и Духа

Герменевтический круг — метафора, описывающая взаимообусловленность объяснения и интерпретации, с одной стороны, и понимания — с другой. Герменевтический круг является одним из основных понятий философии герменевтики. По Гадамеру :Ганс Гадамер попытался выйти за рамки «мыслящего самого себя мышления». Гадамер оттолкнулся от мнения Хайдеггера о герменевтическом круге. Гадамер считал, что постигая традицию, интерпретатор сам находится внутри нее. По Гадамеру, задача состоит не в том, как выйти из герменевтического круга, а в том, как в него «правильно» войти.

19. Концепти Інгардена щодо форми пізн.худ.творуРоман Ингарден рассматривал «конец повествования» как фактор, придающий обычной хронологической последовательности событий идею, и говорил о важнейшем смысле «последней» («кульминационной») фразы текста: «Специфика выраженного данной фразой… пронизывает все то, что перед этим было представлено… Она накладывает на него отпечаток цельности». В естетиці Романа Інгардена є два взаємопов’язаних рівня функціонування онтології в естетичному пізнанні: 1) рівень загальнофілософський, на якому теорія буття функціонує в якості основоположного розмислу, який обґрунтовує необхідність естетики як тематизованого розділу єдиного філософського знання, котрий системно взаємодіє з іншими дисциплінами; 2) рівень внутрішньо дисциплінарний, де онтологія виступає відносно самостійним напрямком власне естетичних досліджень витвору мистецтва; на цьому рівні вона забезпечує можливість інших розділів естетики і, разом з цим, сполучає їх в єдину теоретичну конструкцію; на висновки онтології художньо-естетичних предметів безпосередньо спираються поетика і літературознавство, а опосередковано – літературна критика;

-характерне для інгарденівської філософії плюралістичне трактування буття відкриває шлях до усвідомлення художньо-естетичного в площині фундаментальних онтологічних взаємозалежностей; аналіз витвору мистецтва з точки зору співвідношення основних буттєвих утворень дозволяє сформулювати тезу про його інтегративну функцію у формуванні системно єдиного онтологічного цілого; виконання цієї функції спричиняє гранично можливу маніфестацію сутності предметно-речевого і об’єктивно-ідеального компонентів буття;

- інтерпретація феноменологічної ідеї про нерозривність людського буття, предметного світу і духовної культури з позицій онтологічного плюралізму спричиняє переосмислення діяльнісної концепції мистецтва, яке розглядається як світовідношення, відповідне сутнісним характеристикам культури; онтологічний аналіз художньо-естетичних предметів передбачає опрацювання екзистенціально-антропологічної проблематики, осмислення умов і способів людського існування, а також визначення ролі мистецтва в житті людини;

-узгодження логіко-методологічної парадигми естетики з концепцією онтологічного плюралізму надає можливість продуктивного синтезу пізнавальних процедур, традиційно розмежованих протистоянням “розуміючої” і “пояснювальної” методологій, а також скасовує спекулятивно-догматичні обмеження щодо формування поняттєво-категоріального апарату естетичного знання;

-інгарденівський досвід свідчить, що розбудова естетичної теорії на основі філософського вчення про буття дозволяє уникнути крайнощів суб’єкто- або об’єктоцентризму при визначенні предметної області естетичного пізнання і здійснити цілісне відтворення художньо-естетичного досвіду, де людський суб’єкт і витвір мистецтва постають в органічній сутнісній єдності;

-застосування ключових для онтології концептів “інтенціонального предмета” і “ідеї” в аналізі літературного твору дозволяє побудувати узагальнену модель витвору мистецтва, в якій поняттєва зв’язка “схематичність – конкретизація” може розглядатися як теоретико-методологічна основа продуктивного синтезу усіх приналежних до сфери естетичного феноменів; її змістовна розробка забезпечує відтворення в межах художньо-естетичного континууму єдності художньої творчості, твору мистецтва, естетичного предмета і об’єктивно значущих цінностей, а також активних чинностей реципієнта в аспектах його конкретно-індивідуального і соціокультурного досвіду.