1. Зародження літературознавства як поетики та риторики в античності.

Поетика - трактат Арістотеля, присвячений теорії драми. Відповідно до античних каталогів, складався з двох частин, з яких до нас дійшла лише перша. Друга частина ймовірно була присвячена розбору комедії. У першій частині цього твору дається загальна характеристика терміна поетика і присвячена жанру трагедія. У першій частині Арістотель стверджує, що будь-яке мистецтво, зокрема, музика (авлетіка і кіфаристики) і поетика грунтується на наслідування (Музика заснована на наслідуванні ритму життя. Точне визначення поезії не дається). Поезія, за його твердженням, існує з двох причин: 1. Людині з дитинства властиво наслідування. 2. Наслідування приносить людині задоволення. Аристотель доводить це, стверджуючи, що будь-якій людині властиво цікавість. Зокрема, цікавість спостереження різного роду неприємних речей, наприклад, зображення вбитих тварин, і отримання від цього задоволення. Потім, він дає чітке визначення комедії і трагедії. Комедія, за Арістотелем, - твір, де зображені людські вади. Але тут маються на увазі не пороки, а, як висловлюється сам філософ, «помилки і неподобство». Іншими словами-різного роду дурні й безглузді ситуації, в які потрапляє людина. Трагедія, за Арістотелем, - будь-яке певну дію, що завершилося на справжній момент. Причому, ця дія повинна бути «страшного чи серйозним». У трагедії всі діючі особи повинні володіти певною характеристикою та певними характерами. За Аристотелем, у характеру кожної дійової особи повинні бути чотири складові: 1. Благородство. 2. Характери повинні один одному підходити. 3. Правдоподібність. 4. Послідовність. Риторика - спочатку наука про ораторське мистецтво, згодом іноді розумілася ширше, як теорія прози чи теорія аргументації. Риторика Аристотеля Аристотель у своїй «Риториці» значно розширив область риторики, порівняно з точкою зору, поширеної на неї в той час. Так як дар мови, на його думку, має характер загальності і знаходить застосування при найрізноманітніших випадках і так як дія при подачі ради, при всякого роду роз'яснень і переконаннях, що приводяться для однієї особи або для цілих зборів (з якими має справу оратор), по суті однаково, то риторика так само мало, як і діалектика, має справу з якою-небудь однієї певної областю: вона обіймає всі сфери людського життя. Риторикою, яка розуміється в такому сенсі, користуються все на кожному кроці: вона однаково необхідна як у справах, що стосуються життєвих потреб окремої людини, так і у справах державної важливості: раз людина починає схиляти до чого-небудь іншої людини або відмовляти його від чого-небудь , він необхідно вдається до допомоги риторики, свідомо чи несвідомо. Розуміючи риторику таким чином, Аристотель визначає її як здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета [Джерело? 534 дні]. З визначення риторики стає зрозуміла мета, яку переслідував Арістотель у своєму трактаті: він хотів, на підставі спостереження, дати загальні форми ораторського мистецтва, вказати, чим повинен керуватися оратор або взагалі кожен, бажаючий переконати кого-небудь у чому-небудь. Погодившись з цим, він розділив свій трактат на три частини. Перша частина присвячена аналізу тих принципів, на підставі яких оратор (тобто кожен говорить про що-небудь) може спонукати до чого-небудь своїх слухачів або відхиляти їх від чого-небудь, може хвалити чи гудити що-небудь. Друга частина говорить про тих особистих властивостей та особливостей оратора, за допомогою яких він може вселити довіру своїм слухачам і таким чином вірніше досягти своєї мети, тобто вмовити або відмовити їх. Третя частина стосується спеціальної (технічної) сторони риторики: Аристотель говорить тут про ті способи вираження, якими має користуватися у мові (про стиль), і про побудову ораторської промови. Багато тонких психологічних зауважень з питання про взаємодію оратора та аудиторії (наприклад, про значення гумору, пафосу, про вплив на молодих людей і на людей похилого віку) і аналіз сили використовуються у мові доказів надають роботі Аристотеля універсальне значення. Вона не тільки вплинула на весь наступний розвиток європейської риторики, але залишається корисною і в наш час: деякі з поставлених Аристотелем питань є предметом наукового дослідження і тепер. Прийнявши багато положень Арістотеля як догматичні істини, риторика в Древній Греції, і, пізніше, в Західній Європі, однак ухилилася від емпіричного методу дослідження, повернувшись на той шлях практичних настанов, по якому йшли софісти.