Роль практики в пізнанні.

Корінна проблема філософської теорії пізнання - з'ясувати місця і ролі суспільної практики у пізнавальному процесі. У широкому смислі під практикою розуміється вся матеріальна, прєдметно-чуттєва діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільних відносин. Діючи своїми природними й штучними знаряддями, людина діє на речі й явища об'єктивного світу, змінюючи й освоюючи їх з метою задоволення своїх потреб. Практика, однак, багатогранна, вона охоплює всі предметні форми людської життєдіяльності. Структуру її становлять: а/ праця, матеріально-виробнича діяльність /це головне, нове в практиці/; і сторична, соціально-перетворююча діяльність; в/ наукові експерименти. Будучи специфічно людського діяльністю, практика відрізняється суспільним характером: являє собою перетворюючу діяльність не індивіда чи групи людей, а людства, в цілому порогом всього його історичного розвитку.

Роль суспільної практики в пізнавальному процесі дуже різноманітна, але основними її функціями є три. По-перше, практика служить основою пізнання, вихідним пунктом і рушійною силою його розвитку. Всі наші знання прямо чи опосередковано базуються на практичній діяльності: остання стимулює рух пізнавального процесу, визначає завдання, що стоять перед ними. По-друге, практика виступає як сфера реалізації здобутих людських знань. Личина пізнає світ не самих знань, а для того, щоб використати їх в практичній діяльності. По-третє, практика є об'єктивний критерій істини: саме вона дає змогу встановити достовірність наших знань, відповідність їх об'єктивній дійсності. І хоч практика не може повністю підтвердити чи спростувати яке-небудь людське уявлення, вона разом з тим не дає перетворитися йому в "абсолют". Будучи історично обмеженою, практика невпинно розвивається. А тому неможливе для неї на одному рівні розвитку стає можливим на іншому, вищому. Важливо також підкреслити недопустимість спрощеного розуміння ролі практики, протиставлення їй теорії, сповзання на позиції так званого практицизму, ігноруючи теоретичні знання. Нині, коли зросла підносна самостійність розвитку науки, роль теорії особливо велика, адже сьогодні вона стала невід'ємним компонентом самої практичної діяльності. Діалектика взаємовідношення теорії і практики і сьогодні полягає в тому, що саме практиці, як завжди, належить примат над теорією, але й теорія не залишається пасивною по відношенню до практики: узагальнюючи результати її, теорія збагачує і спрямовує практичну діяльність людей.

Філософська концепція людини – основа наук про людину. Сутність людини.

Людина – це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання – одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.

Найправомірнішим здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнан­ня відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.

Отже, що ж являє собою родова /належна всім людям - людському роду/сутність людини? Яка та сукупність властивостей, яка більш чи менш властива людям в усіх формах суспільства? Головним у ній є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.

1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ

- тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.

2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності

є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.

3. Цілепокладання. Людська діяльність не інстинктивна, вона відрізняється від тваринної тим, що завжди будується відповідно до ідеального образу, плану, проекту. Дії людей осмислені, усвідомлені, спрямовуються свідомо до поставленої мети.

4. Універсальність. Завдяки досвіду, що його постійно накопичує людство, удосконалюється здатність ставитися до речей, до предмета так, як того потребує сама річ, прикладаючи до предмета властиву йому мірку. Так, перетворення, природи можливе тільки тоді коли люди пізнають її закономірності і діють відповідно до них. Лише тоді природа не мстить людям за їх свавілля, коли вони діють "за міркою" самої природи. Універсальність означає, що до будь-яких явищ природного і людського світу виробляється адекватний цим явищам підхід, а також те, що людський індивід, народжуючись, здавалося б, зовсім не пристосованим до життя, здатен опанувати будь-якими способами людської життєдіяльності, які були вироблені до її народження, і вдосконалювати їх. Багатоманітність загальнолюдського досвіду і становить той арсенал універсальності, для кожного з нас, що створюється завдяки зусиллям багатьох людей, які складають людство.