12.Галицько-Волинська держава за наступниців д.Галицького.

Після смерті Данила Галицького його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке

кн.-во з Литвою. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розш. свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і част. Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович, у Луцьку - Мстислав Данилович.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства.

У 1308-1323 рр. в Галицько-волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.

13.Утворення Великого князівства Литовського і поширення влади литовських князів на українські землі. В ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Білорусію. А під час правління його сина Ольгерда, вони вступили на українські землі. Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а згодом зайняв і Київ. Литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. Для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями, дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. На відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявл. незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголош.: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва.

14.Організація системи влади Великого князівства Литовського.

Політичний та державний устрій Великого князівства Литовського формувався як станово-представницька монархія.Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. За Віленським привілеєм юридично оформлялися права "князів, панів, шляхти".На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. За адміністративною князівство. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства.

Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд.Діяв так званіий копний суд.Він збирався у заздалегідь визначеному місці – копищі. Збирався кілька разів: для розшуку злочинця по “гарячих слідах” – “гаряча копа”; для судового слідства – “велика копа” з представників сіл копного округу; для остаточного вирішення справи і виконання вироку – “завита копа”. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада - Пани-рада. Формувався сейм - від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти до постійно діючого органу. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю. Радомська конституція визначила органи станової монархії. - двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління.