Люди мають право на здорове і плідне життя

в гармонії з природою.

Всесвітня програма дій на XXI століття

Глава

₁

ЕКОЛОГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ

ЯК МЕХАНІЗМ ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ

«ПРИРОДА-СУСПІЛЬСТВО»

1.1

Загальні поняття і властивості складних систем

З дослівного давньогрецького тлумачення поняття «гармонія» означає злагодженість, стрункість, зв'язок, тобто внутрішню й зовнішню впорядко­ваність, узгодженість, цілісність явищ та процесів. Гармонія передбачає таку узгодженість, яка відповідає законам доцільності, оптимальності та краси, являючи собою їх органічну єдність. Отже, поняття «гармонізація» слід ро­зуміти як певне облаштування, впорядкування, тобто активність, що спря­мована на подолання розладу і досягнення узгодженості, скріплення розірваного.

У взаємовідносинах суспільства і природи стратегія гармонізації є праг­ненням якнайкраще узгоджувати дві залежності — людини від природи і природи від людини. Гармонізація взаємовідносин суспільства і природи може настати в результаті трансформації екологічної свідомості й діяль­ності, коли людство, щиро визнавши пріоритет законів природи, візьме на себе функції дбайливого «домоуправителя», щоб якомога швидше й повніше гармонізувати взаємовідносини суспільства і природи.

Поняття «гармонійності співіснування суспільства і природи» відображає своєрідний ідеал їх співіснування і розвитку, який полягає в порівняно ди­намічній рівновазі на всіх найважливіших напрямах їхньої взаємодії або ж у врівноваженості процесів суспільного споживання і відновлення природних ресурсів. Досягненню такого ідеалу передують високий рівень здобутої оптимальності взаємовідносин суспільства і природи, оптимізація життє­діяльності суспільства в навколишньому природному середовищі. Однак це означає, що на кожному етапі взаємодії суспільства і природи треба прагну­ти більш чи менш гармонійного співвідношення соціальних та екологічних цілей і потреб, вибору оптимальних і збалансованих за законами функціо­нування природи й розвитку суспільства шляхів досягнення визначених цілей. При цьому слід встановити такі екологічні обмеження суспільної діяльності, які здатні забезпечити динамічну рівновагу процесів загального

Глава 1

Екологічне управління як механізм гармонізації системи «природа—суспільство»

споживання і відновлення природних ресурсів, без чого неможливий подальший прогрес у розвитку цивілізації.

З позиції загальної теорії управління, усе викладене вище є основою гармонізації системи «природа—суспільство», а сам процес досягнення в ній динамічної рівноваги за своїми ознаками є управлінським процесом.

Для того щоб визначити місце і роль системи екологічного управління в більш складній системі — «природа—суспільство» («система систем»), слід знати функціональні властивості складних екологічних систем. По суті йдеться про властивості великої екологічної системи, які випливають із функціональних законів системи «людина—природа» і, зокрема, з правил визначальної міри перетворення екологічних систем.

Наведемо стислий перелік специфічних властивостей системи «приро­да—суспільство», без урахування яких неможливо здійснювати ефективне екологічне управління.

1. Господарський вплив поширюється не лише на природний об'єкт (сис­ тему), а й на підсистеми, що його оточують, та надсистеми, до яких він входить і які «прагнуть» знівелювати впливові зміни. У зв'язку з цим витрати на перетворення природи ніколи не обмежуються тільки витра­ тами на безпосередньо заплановані впливи.

2. Природні ланцюгові реакції виходять зазвичай за межі зміни речовин та енергії і впливають на динамічні властивості екологічних систем.

3. Вторинна екологічна рівновага, що склалася поступово, як правило, більш стала, ніж первинна, але потенційний «запас перетворення» (тобто майбутніх можливостей) при цьому скорочується.

4. Невідповідність «цілей» еколого-системної регуляції і «цілей» господарю­ вання може призвести до деструкції природного утворення. А це озна­ чає, що сили природи і сили господарських перетворень за більшої ваго­ витості останніх у ході протиборства спочатку «гасять» одні одних, а потім природна складова системи починає руйнуватися.

5. Технічні системи впливу (техногенного впливу) за довгострокового інтервалу часу завжди, в остаточному підсумку, менш економічно ефек­ тивні, ніж природні та природно спрямовані (принцип природності).

6. Раціональне господарювання можливе лише в певних екологічних межах оптимальних розмірів; більший чи менший вихід за ці межі знижує гос­ подарську ефективність.

7. Неможливо, як правило, переступити через фазу послідовного розвитку екологічної системи.

8. Одиниця відновлюваного ресурсу може бути одержана тільки за певного інтервалу часу, який визначається швидкістю функціонування системи та її ієрархій. Упродовж установленого часового інтервалу не можна пе­ реходити рамки обмежень, що визначаються екологічними законами і принципами.

9. Перетворювальна діяльність не повинна виводити екологічні системи зі стану рівноваги, особливо, коли йдеться про надмірне зменшення яко­ гось із надто важливих системоутворювальних компонентів. Якщо обста­ вини змушують іти на ризикований крок, потрібна достатня компенсація у вигляді заміни, поповнення, втраченого системою (наприклад, збалан­ сована вирубка й водночас дбайливе насадження лісів).

1.1

Загальні поняття і властивості складних систем

10. Навіть так зване «перетворення природи» нерідко дає локальний ефект.

Перелічені еколого-економічні та еколого-господарські властивості складної системи «природа—суспільство» встановлені як висновки із зако­ну визначальної міри перетворення (зі втручанням, звичайно, людини) при­родних систем. Якби такі втручання можна було унеможливити (що зроби­ти нікому не вдається), то система функціонувала б у режимі самоор­ганізації і саморегулювання, тобто не потрібно було б ніяких управлінських дій. Тому найкращою системою екологічного управління вважається така система, яка залишає більше місця властивостям самопідтримки природних якостей (принцип обережного втручання).

Розглянемо загальнометодологічні властивості складних екологічних систем, що є визначальними в процесі гармонізації систем чи їх складових.

Згідно із загальною теорією, система — це су­купність частин, цілісні властивості якої визна­чаються взаємодією між цими частинами (еле­ментами).

Матеріальна система, за твердженням Р. Шенона (1978), являє собою су­купність об'єктів, що об'єднані певною формою (структурою) регулятивної взаємодії або взаємозалежності для її виконання. Всю різноманітність світу, тобто системи «природа—суспільство», можна зобразити у вигляді трьох ієрархій, що послідовно сформувалися (рис. 1.1). Це природна, точніше фізико-біологічна (П), соціальна (С) і технічна (Т) ієрархії. Об'єднання підсистем із різних ієрархій приводить до формування змішаного класу си­стем — еколого-антропогенних або еколого-економічних.