30Українське бароко

Бароко — важливий етап загальнолюдської культури ХVI i ХVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.  Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи, плачі й панегірики, лицарська поезія, козацький портрет козацький собор, козацький гопак. Велику роль у культурі того часу відіграла пісня. Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні в Росії.

31 Архітектура українського барокко

Для архітектурних споруд, створених в Гетьманщині й Слобідській Україні, дослідники використовують термін козацьке бароко. Барочний храм не мав чітко вираженого фасаду, він був однаковим з усіх боків — здавалося, ніби його споруда весь час обертається навколо своєї осі. Більш усього українських барочних споруд було побудовано при гетьмані Івані Мазепі.

Барочним спорудам властиві нагромадження розкішних прикрас, підкреслена декоративність, грандіозність.

На цьому побудовано близько десяти храмів. У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом Богоявленської церкви, Миколаївського собору, церкви Всіх Святих над Економічними воротами Києво-Печерської лаври. При Мазепі барочні риси здобули давні, ще часів Київської Русі, споруди — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, які відновили на кошти гетьмана.

Перебудували у стилі бароко Успенський собор і Троїцьку церкву Печерської лаври. Власне, в такому барочному вигляді ці храми зберігаються й нині.

Майже всі куполи характерної барочної форми (грушовидної), покриті золотом.

Тоді ж була створена велична 76-метрова дзвіниця, прикрашена густим рослинним орнаментом.

розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко.

32 Києво-Могилянська академія бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-

Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн. В академії було 8 класів.Навчались сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.) та Київський університет (1834 p.). Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності.

Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Вихованці академії зробили також внесок у розвиток освіти і науки Білорусії, Молдови, південних слов'ян.

33 Вертеп (зі старослов'янської - печера) - старовинний український мандрівний театр маріонеток, що виник в Україні, в барокову добу (друга половина 17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому - механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали "свята", мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібностей й дотепності вертепника.

Інше подібне значення вертепу - старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські пєси.

В українському вертепі - старовинному театрі ляльок, вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини.

Існує три форми вертепу:

Вертепна композиція - відтворення сцени Різдва з використанням об'ємних фігур або фігурок виконаних з різного матеріалу.

Механічний вертеп - розвиток форми вертепної композиції, в якій окремі фігури анімовані за допомогою прихованого механізму.

Вертепний театр - різдвяне дійство засобами лялькового театру, іноді також за участю людей-акторів. Вертепом в цьому випадку називають також особливий ящик, в якому показують лялькову виставу.

Живий вертеп - вертеп, в якому роль всіх або деяких персонажів або деяких персонажів виконують живі люди.

Усі види вертепів повязані зі святом Різдва.

34 Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах.

Ще з VI ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах.

Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти - акторами і основними носіями цього мистецтва. Музичність українського театру була органічною — пісня, хор, танець, інструментальний супровід виконували у виставах важливу драматургічну функцію: характеристики місця дії, історичної ситуації, дійових осіб, зав'язки і кульмінації сценічного конфлікту.Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка — основоположника художньої прози в новій українській літературі.

У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 — сучасний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юрии.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л. Курбаса, який був репресований у часи сталінізму, і досі звертаються сучасні митці.

У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Художній Березіль», присвячений пам'яті Л. Курбаса.

 

35 Культурно-просвітницька діяльність громад в 19ст.Значний вплив на формування першопочатків національної свідомості мали бурхливі політичні події в Європі на рубежі XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція (1789-І793 рр.). Знайомство з Європою, способом життя в європейських країнах мало великий вплив на формування національної свідомості і політичної активності просвічених елементів українського суспільства.

До політичних передумов процесу національного відродження слід зарахувати також поширення масонства серед українського дворянства, вплив декабристського руху та таємних польських організацій на території України.

Одним з найстаріших і найпотужніших осередків українського національного відродження була Лівобережна Україна. Саме на Лівобережжі виникає ідеологія автономізму, сутність якої полягала у прагненні відновити автономний статус свого краю в межах Російської держави.

Центром автономістичного руху став Новгород-Сіверський, який у 80-90-х рр. XVIII ст. вважався неформальною столицею Малоросії. Саме тут виникає гурток українських автономістів, до складу якого входили відомі українські громадські та церковні діячі В.Капніст, І.Коропчевський, В.Сокальський, В.Шишацький, А.Пригара. М.Марков, А.Худорба та ін.

Справжнім осередком українського культурно-національного відродження стала Слобожанщина. Носієм просвітницької ідеології на Слобожанщині виступав гурток дворянської інтелігенції на чолі з Олександром Паліциним. Гуртківці (В.Капніст, В.Каразін, В.Ярославський, Є.Станевич, Н.Алферов та ін.) захоплювалися ідеями Французької революції - свободи, рівності, братства, сповідуючи просвітницьку філософію, за допомогою якої хотіли вдосконалити суспільство.Вони займалися не лише літературною та перекладацькою діяльністю, а й пропонували та впроваджували важливі культурно-громадські проекти. В січні 1846 р. гурток- Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний характер.

36 Розвиток освіти та науки в 19 ст    Всього в Україні у першій половині 19 століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

   У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини.

На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

   Особливого розвитку набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики.

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-ті роки процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний

   Друга половина XIX ст. подарувала Україні плеяду видатних письменників. І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

37 Національні елементи у фольклорі .Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс (нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910) — це понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", водевіль "По ревізії", жарт "Пошились у дурні" та ін.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру.

Драматичні твори писали також прозаїки І.С. Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум'яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д. Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

38 Меценатство Українське меценатство має досить давню історію, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи початком XXI століття. Україна, так історично склалося, довгий час не мала державності, яка стала б на захист української культури, мистецтва, освіти, науки, мови.  Княгиня Анастасія Юріївна Гольшанська (в заміжжі Заславська) дала великі кошти на переклад і друк знаменитого Пересопницького Євангелія; княгині Олена й Софія Чорторийські у 1597 р. заснували спеціальну фундацію при Пересопницькому монастирі, дали кошти на шпиталь для недужих убогих і заснували школу для селянських дітей. А Ганна Гойська подарувала Почаївській лаврі земельні посілості та образ Божої Матері, що його одержала від грецького митрополита Неофіта.  Прославився в XIV–XVI столітті своєю меценатською діяльністю рід Острозьких. Серед них імена Костянтина Івановича Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) Острозького. Князь Костянтин Острозький був дуже багатою людиною. Уславився князь і як захисник православної віри, даючи щедрі пожертви на храми. Князем було споруджено дві церкви у Вільно, а в Острозі заснував монастир Святої Трійці. Острозькі постійно підтримували великими грошовими пожертвуваннями Києво-Печерський монастир.  На монастирі князь дарував коштовний посуд, облачення, хрести, рідкісні рукописи.  Серед українських шляхтичів, які повернулись лицем до українського народу є родина Рильських. Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації селянам, складав потрібні папери, виступав адвокатом в судах. У своєму будинку утримував православну церковнопарафіяльну школу, пізніше збудувавши для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював. Максим Тадейович Рильський також відзначений своєю доброчинністю. Вже будучи депутатом, вирішував безліч питань, з якими до нього звертались люди.

39 З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освітиНа місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917 р. у Україні почав виходити педагогічний журнал «Вільна українська школа».Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з´явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам´янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об´єдналися обдаровані актори молодшого покоління..

40. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну оазу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли.Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради. За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Про розвиненість театральної справи може свідчити той факт, що урочистий вступ Директорії до Києва 15 грудня 1918 р. був ознаменований рядом вистав у київських театрах.

41. Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання.

42. Репресивні акції сталінізму та їх вплив на українську національну культуру.

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. «Кампанія ідеологічного перевиховання українського населення». Перевірки полонених та остарбайтерів(звинувачення в державній зраді та відправки до ГУЛАГу.)

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог партії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана "жданівщина" означала справжню війну творчості інтелігенції.Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". М.Рильського звинуватили в «націоналізмі» за вираз «Я син країни Рад»

Ю.Яновського – «весняний десант птахів» Вороже вторгнення .

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів. Чорні дні для української культури настали з весни 1947 р., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. За його вказівкою було підготовлено довідки про "націоналістичні прояви" у творчості багатьох письменників України. Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.