1.Історичний розвиток уявлень про культуру

Слово "культура" походить від латинських слів "colo", "cultio" - обробіток, "colere" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов´язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва, а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово культ, яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов´язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі. У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей.

2.Структура і функції культури

Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Це сукупність стійких зв’язків об’єкта, які забезпечують його цілісність, збереження основних властивостей. Найчастіше бачимо поділ: за носієм, змістом, роллю, принципами, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою. За носієм культуру підрозділяють на: світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, особистісну, сім’ї і т. ін. Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів..Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, мета якої — гуманізм і всезагальне благо, Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп. Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції. Дуже часто ми зустрічаємо такі словостандарти, як матеріальна, духовна, фізична культура. Це поділ за різновидами діяльності, Духовна є головною, адже вона робить людину людиною.Матеріальна культура містить у собі весь штучно створений предметний світ, що оточує людину. Культура — багатофункціональна система. У функціях відбивається призначення культури. Перетворююча функція — здійснюється через перетворення природи, е одна з основних функцій як матеріальної, так і духовної культури.Гуманістична, або світоглядна функція — формує світогляд людини, її людський дух, емоції, оцінні складові її світогляду.Пізнавальна функція — розкриває досягнення людини в технологічному, гуманітарному, соціальному пізнанні світу окремих епох розвитку культури. Інтегративна функція — здійснюється через об’єднання народів, соціальних верств, країн. Комунікативна функція створює умови для спілкування людей і поколінь. Регулятивна функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя.

3. В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найпростіша концепція культурного розвитку — традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. В рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури. Коли говорять про характер культурних змін, мають на увазі напрям їх впливу на суспільство .Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу.

4. В чому полягала суть культурологічної концепції М. Хвильового? Насамперед, він висунув ідею «азіатського ренесансу». Роз’яснюючи її, він писав, що йдеться про нечуваний розквіт мистецтва, духовне відродження народів таких країн, як Китай, Індія. До ідеї «азіатського ренесансу» М. Хвильовий прийшов, за його зізнанням, на основі інтересу до теорії циклічності розвитку людської цивілізації та її культури, оскільки вже сама ідея циклічності, мовляв, «позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, через те захоплює». що М. Хвильовий, озброївшись цією ненауковою теорією, прийшов до висновку про те, що «саме з південно-східної республіки комун саме з Радянської України й піде нове мистецтво, що його чекає Європа».Суперечливі думки, висловлені М. Хвильовим у памфлетах, викликали бурхливу реакцію. Одні порівнювали його виступи із свіжим повітрям у відчинені вікна, інші категорично осуджували автора за низькопоклонство перед Заходом, ще інші звинувачували у відході від ідей ленінізму і переході на рейки буржуазного націоналізму. У процесі обговорення проблем духовного життя республіки М. Хвильовий пише новий цикл памфлетів, Творчість М. Хвильового – типовий зразок того, як людина, котра щиро повірила в комунізм, на практиці зустрілась із жорстокою реальністю партійно-бюрократичної диктатури і стала однією з перших її жертв. Морально зацькований Сталінськими посіпаками, М. Хвильовий покінчив з життям.

5. Значне місце в теоретичному і практичному розвитку українознавчої думки у 2-й половині ХІХ ст. належить П. Кулішу. Саме П. Куліш першим осягнув феномен кобзарства, паралельно з фольклорними записами оповідачів надрукувавши і власні спостереження та думки.Практичне вирішення питання про мову П. Куліш суттєво вдосконалив завдяки виданню «Граматки», українського букваря та підручника з арифметики для народної початкової школи. П. Куліш визнавав, що родинне виховання є основою становлення особистості. «Граматка» увійшла в історію української культури не лише тому, що була однією із перших, а й тому, що в ній було започатковано спробу правописної реформи. П. Куліш постійно дбав про поширення українознавчої думки і знаходив все нові шляхи її творення. Як патріот-українознавець, П. Куліш добре усвідомлював значення мови і духовності в житті народу, постійно доводячи це своєю подвижницькою працею. Завдяки його перекладам заговорили до читача українською А. Пушкін, А. Толстой, В. Шекспір, Упродовж всього життя П. Куліш дотримувався послідовності у творенні української національної ідеї.

6. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури.Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур.Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.Виступаючи як український і загальноросійський діяч, він обіймав своїм духовним зором усю повноту історичного життя слов'янських народів. Причетність М. Костомарова до наукового й літературно-культурного процесів не тільки в тому, що його самого творила доба, а й у тому, що й він лишив на ній печать свого творчого духу, ставши, за словами ї. Франка, «апостолом кращої долі України».

7. М.П.Драгоманов працював для сучасності та прагнув із досвіду інших народів та їхніх здобутків перейняти те, що потрібно для піднесення культурної ініціативи власної нації. Слід відзначити, що хоча драгоманознавчі дослідження діаспори не позбулися політичного відтінку, проте вийшли на якісно вищий рівень аналізу ролі М.П.Драгоманова в українському визвольному русі XIX ст. та українській культурі загалом. Вважали що діяльність М.П.Драгоманова є складовою українського національного державотворчого процесу. . Не останню роль у становленні особистості М.П.Драгоманова відігравала світова й українська література і такі письменники, як Т.Шевченко, І.Котляревський. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольно-національного руху із сучасними йому західноєвропейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями в суспільному житті.Рішуче засуджуючи національну обмеженість і консерватизм у культурному житті України, М.П.Драгоманов виступав пристрасним поборником усього нового і прогресивного. Виступи М.П.Драгоманова сприяли розвитку громадсько-культурного руху в Україні.

8. У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. Тому для осягнення концепції україської революції за доби Центральної Ради зайве аналізувати всі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні і в них лише в той чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М, Грушевським. на концепцію українського руху, його спрямування і прояви за Директорії найбільший вплив справляли спочатку В. Винниченко, потім С. Петлюра, але не так визначально, абсолютно як М. Грушевський в період діяльності Центральної Ради.3 кінця 1918 р. особливо яскраво почали виявлятися суперечності всередині українського руху, його провідних партій, розкол останніх на частини, що сповідували нерідко розбіжні підходи до української революції, до її ворогів, суперників, зовнішніх факторів.Тому говорити про концепцію української революції як щось цілісне, викінчене, Щонайменше під сумнів ставиться як відповідність поглядів М.Грушевського завданням історичного моменту, потребам українства, так і доцільність його обрання керманичем Центральної Ради, що було визначальним чинником української революції. Навіть сам цей факт кваліфікується як одна з головних причин майбутньої поразки української справи.Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. Отож, очевидно, що в концепціі, розробленій М, Грушевським, українська революція визначалась за характером національно-демократичною, органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких мас українства.

9. Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882-1973) – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету(1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка – близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних – кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та інші.У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К., 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні

10. «Історія української культури», видана за загальною редакцією Крип'якевича, є найнеобхіднішим посібником у вивченні побуту, письменництва, образотворчого мистецтва, театру та музики українського народу з давніх часів до першої третини XX століття. Крім того, його перу належить низка праць з української геральдики, сфрагістики (наука, яка вивчає печатки), екслібрису. Він досліджував проблеми краєзнавства, освіти, розвитку педагогічної думки в Галичині. Знання більш ніж семи мов дало йому можливість вільно орієнтуватися в зарубіжній літературі, описах і каталогах джерел і матеріалів закордонних бібліотек та архівів. Він був знавцем українських літописів. Найважливіші історичні праці Івана Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), «Богдан Хмельницький» (1954) тощо.Іван Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»), археології, історії культури («Історія української культури», «Історичні походи по Львові»), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України», «Історія українського війська») та підручників («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл») тощо.

11.ДмитроЧижевський-учений-енциклопедист,  культуролог,  філософ,  літературознавець,  релігієзнавець,  лінгвіст,  дослідник української іслов'янської літератур, історії культури, філософії, релігійної думки й слов'янської духовності. Один із найвидатніших славістів останнього тридцятиліття 20століття, відомий дослідник німецької славістики, її полігістор. Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною сферою та вказучи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з 16 ст.).Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючитотальність барокового мислення у ті часи.Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (великоруської) і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.У кінці життя світогляду Д.Чижевського був притаманний космополітизм. Вчений був палко переконаний, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй…Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні», — твердив мислитель.Ювілейні збірки на його пошану вийшли в 1954 і 1966 роках. Помер у Гайдельберзі.

12. Особливо слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка (1856-1916), адже йому належить філософське опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових дослідженнях перед читачем постає широка панорама української культури - від найдавніших часів до початку XX ст.

Однією з головних праць І. Франка, присвячених цій проблемі, є "Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського". По суті, це історія культури, адже в ній література розглядається в широкому розумінні слова, як "збір усіх духовних виплодів" народу. Автор викладав не лише історичний шлях літератури ("красного письменства", за тогочасною термінологією), а й розвиток матеріальної та духовної культури, що призвів до витворення своєрідного світового та цивілізаційного типу українця, який характеризується у праці "Українці",

Творчий підхід І. Франка до історії української культури ґрунтується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, вія одним з перших вдався до розгляду економічних і політичних чинників, що у суспільстві стають підґрунтям змін у сфері культури.

Отже, І. Франко розглядав історію культури не як певну часову послідовність виключно духовних явищ, а як сукупність людських дій і тих соціальних, економічних і духовних течій, що з непереможною силою виявляються в житті суспільства