1.Джерела та передумови розвитку вищих психічних функцій. «Вищі психічні функції» - термін, введений Виготським у 30-рокі 20ст.

Джерела та передумови розвитку вищих психічних функцій знайшли детальне відображення в культурно-історичній теорії відомого вітчизняного психолога Л.С.Виготського (1896-1934).

В рамка цієї теорії автор виділяє три основні закони розвитку особистості:

1. Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, які виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Цей період в онтогенезі відповідає процесові історичного розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спираються на мову або іншу систему знаків.

2. Другий закон формулюється так: відношення між вищими психічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Колективні, соціальні форми поведінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості.

3.Третій закон може бути названим законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція у процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується. У цьому процесі можна виділити три етапи:а) спочатку будь-яка вища форма поведінки опановується дитиною лише з зовнішнього боку. Об»єктивно вона містить у собі всі елементи вищої функції, але для дитини ця функція є чисто натуральною, природним засобом поведінки;б) Однак люди наповнюють цю натуральну функцію певним соціальним змістом, що пізніше набуває для людини значення вищої функції. У процесі розвитку дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції;в) Тоді функція піднімає на третю стадію і стає функцією особистості.

Розвиток ВПФ у людини є результатом 3 головних факторів: 1.ВИНАХОДУ ЗНАРЯДЬ ПРАЦІ, ЇХ ВДОСКОНАЛЕННЯ ТА УСКЛАДНЕННЯ ДІЯ-СТІ 2.ВИРОБЛЕННЯ ПРЕДМЕТІВ МАТЕРІАЛЬНОЇ ТА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ТА 3.ВИНИКНЕННЯ і ВИКОРИСТАННЯ ЗНАКОВИХ СИСТЕМ, ТОБТО МОВИ ТА МОВЛЕННЯ.

2. Проблема фізіологічних механізмів вищих психічних функцій.

Загальне уявлення про вищі психічні функції. Поняття ВПФ було введено у психологію Л.С. Виготським, згодом розроблене А.Р. Лурією та іншими авторами. ВПФ – складні форми свідомої психічної діяльності, що здійснюються на основі відповідних мотивів, регулюються відповідними цілями й програмами та підпорядковуються всім закономірностям психічної діяльності. Як вказував А.Р. Лурія, ВПФ мають 3 основні характеристики:

- формуються прижиттєво, під впливом соціальних факторів;

- опосередковані за своєю психічною будовою (переважно за допомогою мови);

- довільні за способом здійснення.

ВПФ – складні системні утворення, що якісно відрізняються від інших психологічних явищ. Основні характеристики ВПФ – опосередкованість, усвідомленість, довільність – являють собою системні якості, що характеризують ці функції як «психологічні системи», що створюються шляхом надбудови нових утворень над старими зі збереженням останніх у вигляді підпорядкованих структур усередині нового цілого.

Фізіологічні механізми ВПФ.

Уявлення про ВПФ як складні психологічні системи було доповнене Лурією уявленнями про функціональні системи. Характеризуючи ВПФ як функціональні системи, А.Р. Лурія зазначав, що особливістю таких функціональних систем є їх складна будова, що включає цілий набір аферентних та еферентних компонентів чи ланок. Аферентні та еферентні шляхи мають вертикальну (кора – підкірка) та горизонтальну (кора – кора) організацію. Частина цих елементів жорстко закріплена за певними мозковими структурами, а частина є гнучкою, що дає можливість перебудовуватися.

Складні функціональні системи – фізіологічна основа ВПФ. Складні функт.сист. – системи аферентних,еферентних та центральних механізмів,які створені для розв’язання нових задач. Функціональні системи, що лежать в основі психічної свідомої діяльності людини, характеризуються значною складністю (складнішою будовою ланок, ієрархічною організацією тощо) порівняно з функціональними системами, що лежать в основі фізіологічних функцій і поведінкових актів тварин. Різні за змістом ВПФ (гностичні, мнемічні, інтелектуальні та ін.) забезпечуються якісно різними функціональними системами.

Головні теорії: 1. Френологія Гааля, вузький локалізаціонізм: певна структура мозку – певна функція. 2. Еквіпотенційна теорія Лешлі: за всі функції відповідає кора головного мозку. 3. Теорія системної динамічної локалізації ВПФ людини: за всі функції відповідають жорстко закріплені структури мозку + кора в цілому. Лурія виділив 3 головні функціональні блоки:

1. Блок тонусу або енергетичний блок регулює тонус мозку та рівень його активації, забезпечуючи таким чином оптимальний фон якості психічної діяльності (ретикулярна формація; коркові та підкоркові утворення, що відповідають за почуття).

2. Блок прийому, переробки, зберігання екстрацептивної інформації (скроневі, тім’яні ділянки кори головного мозку; коркові кінці аналізаторів).

3. Блок програмування, регуляції та контролю за перебігом психічних функцій. Відповідає за формування та усвідомлення мотивів, задумів, цілей та здійснює контроль та регуляцію результатів діяльності. ( Моторні, премоторні та префронтальні відділи кори, лобні ділянки).