60. Поняття та види прав на чужі речі

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задо­вольнялося тільки однією власністю і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зро­зуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу ко­ристуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстаро-давнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire -служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що мова йтиме далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті на­ступними правовими системами і набули подальшого розвитку.

 

58.Земельный сервітут

Сервітут (servitus) — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Поява сервітутів була пов'язана з появою приватної власності на землю. Існували, наприклад, земельні наділи, які не мали водоймища або виходу до загального шляху. В цьому випадку виникала необхідність закріпити за власниками таких "збиткових" наділів право користуватися водою з водоймища сусід­нього наділу, проходити через сусідську ділянку для виходу на загальний шлях. Так виникла потреба в користуванні чужою землею, що нази­вається сервітутом. На прикладі, який ми розглянули, власник наділу, що мав водоймище, обмежувався у правах, а сам земельний наділ слугував на користь земельного наділу, на якому не було води.

Сервітут — це відносини, за яких земельна ділянка, річ не тільки служить своєму власнику, а й використовується для економічних вигод сусіднього земельного наділу. Сервітут — це право на часткове користування річчю у суворо визначеному відношенні. Режим прав на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, проте вони й істотно відрізнялися одне від одного. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одних або кількох відносинах, а суб'єкт емфітевзису і суперфіція користувався земельним наділом в повному обсязі.

Отже, сервітутне право — це будь-яке дозволене звичаєм, законом або приватноправовою згодою користування або розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб'єкт сервітутного права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому відно­шенні незалежно від зміни власника цієї речі. У наведеному прикладі зміна власника земельного наділу не припиняла дії сервітутного права.

Сервітути встановлювалися або для створення певних вигод при експлуатації земельної ділянки (земельні сервітути), або на користь певних осіб  (особисті сервітути).

Сервітути, які стосувалися землі, називалися земельними або предіальними. Земельні сервітути — це речові права на чужі зе­мельні ділянки, що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі. Отже, обов'язковою була наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої. Земельні сервітути були постій­ними, їх власники могли змінюватися, а сервітути залишалися.

Римське право для всіх земельних сервітутів встановлювало такі вимоги:

обслуговуюча ділянка мала бути корисною для будь-якого

власника пануючої ділянки;

ділянки повинні були знаходитись поряд;

обслуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечувати

своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійну, а

не термінову потребу пануючого наділу;

заміна суб'єктів сервітутних відносин не припиняла дії

сервітуту;

земельний сервітут належав особі як власнику земельної

ділянки;

користування сервітутами було суворо визначеним і обме­

женим;

необхідно було зберігати інтереси обслуговуючої ділянки;

не можна було встановлювати сервітут, який погіршував

би властивості ділянки.

Залежно від видів земельних ділянок земельні сервітути поділя­лись на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських сервітутів належали дорожні й водні сервітути.