3. Перші державні утворення на території України

Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці

(IX – перша половина VII ст. до н.е.), але маючи своїх царів кіммерійці

так і не змогли утворити повноцінну державу.

У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців

з Причорномор’я. Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських

степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону.

Столицею Великої Скіфії було Кам’янське городище на Дніпрі. Територія держави

ділилася на номи, очолювані призначеними царем вождями. Характерною рисою

скіфського суспільства була його неоднорідність. Суспільні відносини в Скіфії

еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним

став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом

торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення

вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний

союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі

системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а

«варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою

скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Найбільшого розквіту

Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. III ст. до н. е.

— період занепаду скіфської держави.

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових

іракомовних племен — сарматів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну

відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам,

власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом

шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території.

4. Початок людського суспільства та його еволюція на території України.

Слов’яне – автохтонне індоєвропейське населення Центральної Європи.

У І тис. на історичну арену стрімко виходять слов’яни – одна з основних

гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового

проживання є кілька версій. Перша з них – дунайська – була висловлена ще

Нестором Літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування

цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни

мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.

Становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у

своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. цей

процес, розгортався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково

поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.)

починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр

активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у

творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни

фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські

автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська

історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння готів”,

або “Гетика” (551р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550-554рр.). Саме “Гетика”

і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської

спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VIII ст. вже

існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини)

(Подунав’я). Більшість сучасних вчених, які вивчають проблеми етногенезу слов’ян, вважає,

що початок формування окремих слов’янських народів, і зокрема, проукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.