19. Брестська церковна унія 1596 року та її історичне значення

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року сталася визначальна подія: єдина

православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше

називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї,

розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом,підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події

розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду,

заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння

православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення

про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для

православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені на Соборі, князь обурився й виступив

проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося

спеціальною папською буллою;

3. Унія мала припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4. Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5. Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах

із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити

сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій,

а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася,

силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р

. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив

православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі.

Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння,

стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

20. Розвиток української національної культури в Литовсько-польську добу.

За далеко неповними даними колишніми учнями Киє-во-Могилянської академії були близько 740 українських

лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський,

Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів

Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші

або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

4. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки

з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже

шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою

честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.За умов чужоземного поневолення,

коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови

національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі,

зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні май­стерні функціонували по

всій Україні. Професія переписувача книжок, — а цією справою займалися здебільшого ченці, — була в пошані.

Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних

книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинсько-му;

"Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дияконом

Спиридонієм, — це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно

майстерно.книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило

і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст.

відносяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє",

створене у 1556—1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.Поява багатьох українських рукописних книг

на землях Волині — підтвердження того, що цей регіон протягом XIV—XVI ст. залишався в центрі суспільного

життя. Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на

перший план виходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської

культури.Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх"

(1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор — механік за фахом,

німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав

за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування

зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490—1540). Книги Ф.Скорини,

зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні. Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських з

емлях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив

Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного.

Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано

"Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р.

було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".