17. Г. Квітка-Основ’яненко – організатор театральної справи та історик театру.

Різнобічне творче надбання Григорія Федоровича Квітки (29.11.1778-20.08.1843) завжди привертало пильну увагу літературознавців, істориків, діячів культури. Ще за його життя на сторінках петербурзьких та московських газет і журналів друкувалися численні, нерідко суперечливі, відгуки про його п’єси. У ХХ ст. творчий доробок письменника та драматурга досліджували передусім літературознавці І. Айзеншток, Є. Вербицька, М. Возняк, П. Волинський, О. Гончар, С. Зубакова, Н. Крутіко-ва, П. Попов, М. Походзіло, Д. Чалий та ін., які, зокрема, розглядали і драматургію письменника [1-18].

Значно менше написано про нього, як театрального діяча [19-21]. Проте будь-який драматичний твір за своєю суттю передбачає сценічне втілення, а п’єси Г. Квітки-Основ’яненка — Особливо. Лише сцена перетворює драматичні твори з компонентів літературного життя на явище театрального мистецтва, що має значний вплив на розвиток духовної культури.

З ім’ям Г. Ф. Квітки-Основ’яненка пов’язано чимало цікавих сторінок історії становлення та розвитку харківського театру у першій половині ХІХ ст., у заснуванні та діяльності якого він брав безпосередню участь. Тут народжувалися та починали своє сценічне життя відомі комедії Григорія Квітки, що мали значний вплив на розвиток української драматургії та сценічного мистецтва.

Харківський театр. Першим постійним міським театром в Україні став театр, збудований в Харкові у 1789 р. В трупі дуже довго не було актрис, жіночі ролі виконували чоловіки, адже місцеві городянки не наважувалися встати на «сумнівний» на той час акторський шлях. Вперше жінка з’явилася на сцені харківського театру (це була циганка Ліза, дружина Д.Москвичова – актора-утікачва з Москви, який став на чолі театру) у ролі Анюти з комічної опери «Мельник – колдун, обманщик и сват». Ця подія дуже схвилювала харків’ян. Слава Харківського театру пов’язана з іменем Г.Квітки (Квітки-Основ’яненка) – спочатку чиновника департамента, а згодом відомого драматурга, автора і виконавця оповідань, анекдотів, віршів, танцюриста, музичного актора, а потім – і видатного громадського діяча. Директором Харківського театру він стає у 1812 році. . Створюються нові театральні трупи, однією з яких стала трупа антрепренера Млотковського, який вийшов з трупи Штейна, поступово витіснивши її панівного місця в театральному Харкові.Намаганнями Млотковського провінційний театр набував все більшого суспільного і художнього значення: так, Млотковський запам’ятався харків’янам ще тим, що збудував у 1841 році перший в Харкові камінний театр (після перебудови він став сучасним харківським театром імені Шевченка), а також намагався, на жаль, марно, створити в Харкові театральну школу.

Історичний контекст

Українська дворянська еліта в час Великої Руїни асимілювалася в імперську російську культуру й державну службу. Пани свідомо втратили свою національну належність: їхньою рідною мовою стала російська, вони активно впроваджували французьку мову, європейські традиції та звичаї у своє життя. Більшість із дворян вважала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, а лише для написання творів бурлескного, гумористичного, жартівливого характеру, усіляко принижуючи українську мову, уважаючи її діалектом великоруської. «Зусилля воскресити малоросійську мову й створити малоросійську літературу майже даремні», «малоросійські музи і в прозі, і в поезії говорять чудернацькою мовою, не схожою на жодну людську», «малоросійську словесність... даремно намагається створити дехто з уродженців Малоросії» — це деякі фрагменти з тогочасної періодики.

Григорій Квітка-Основ'яненко, активно заперечуючи думки про обмеженість української мови, своєю творчістю довів її великі можливості для вираження найпотаємніших людських почуттів: «Мова, яка має свою граматику, свої правила, свої звороти в мовленні, котрі не можна наслідувати, пояснити іншою мовою; а його [народу] поезія? Хай спробують передати всю силу, усю велич, вишуканість іншою мовою! Тепер про малоросійську літературу. Вона розвивається і буде жити».