35. П’єса м. Костомарова “Сава Чалий”. Сюжет, проблематика, конфлікт.

Цей сюжет 1838 р. використав Микола Костомаров, написавши романтичну («байронічну») п’єсу «Сава Чалий». У ній ідеться про історію зрадника, покараного месниками. Відступництво сотника Чалого мотивується амбіціями й образою Сави, якого не обрали гетьманом. Утім, письменник поглиблює мотивацію: його герой перебуває в конфлікті зі світом. Саві Чалому знайома та сама «світова скорбота», яка була характерною для байронівських самітників. Він — неприкаяний індивідуаліст, який протиставляє себе цілому світові: «Куди не підеш, усе люди… Я не вмію з їми жити. Не вмію їм коритися». Ця суперечність знімається тільки смертю героя. М. Костомаров своїм твором намагався довести невинність зрадника Чалого, що перейшов на бік Потоцького, засудив Гната, який убив Саву. Трагедійність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати Інтереси поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхтичем Шми-гельеьким, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, й до переходу гайдамацького ватажка в табір Іїотоцького.

Так непересічна особистість вироджується на наших очах, власне стає однодумцем хитрого, підступного Шми-гельського, що, маскуючись, грає роль козака.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками («Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.

36. Залишки романтичної естетики у сценічній практиці сучасних українських театрів

Романтизм був порівняно найвиразніше виявленим напрямом в українській літературі першої половини ХІХ ст. з власною, хоч і не завжди ясно викладеною, програмою, з боротьбою різних ідейних течій у ньому. Елементи романтизму помітні були вже в останніх частинах “Енеїди” та в “Наталці-Полтавці” І.Котляревського, однак вперше про нові принципи писав П.Гулак-Артемовський у листі з приводу балади “Рибалка”, що вважається своєрідним літературним маніфестом українського романтизму.

Провідне місце в українському романтизмі посіла так звана харківська школа романтиків, до якої належали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький, І.Срезневський, а пізніше – А.Метлинський, М. Костомаров, О.Корсун, а на Західній Україні – “Руська трійця” – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.

Поборники романтизму підносили ідею народності як основну умову розвитку мистецтва, прагнули розширити стильові, тематичні, жанрові межі, доводячи, що українською мовою можна передавати найскладніші і найтонші поняття, різноманітні думки й почуття. Романтики внесли в українську літературу нові мотиви й оригінальні художні засоби, поетику образів-символів, образів-алегорій з філософськими узагальненнями, трагедійні колізії (особливо виразно проявились вони у А.Метлинського), запровадили нові жанри – баладу, ліро-епічну поему, елегію, пісню, сонет. Багато поезій стали популярними в народі піснями: “Де ти бродиш, моя доле?”, “За Неман іду” С.Писаревського, “Дивлюся на небо та й думку гадаю” М.Петренка, “Ні, мамо, не можна нелюба любить!” Є.Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку” В.Забіли, “Верховино, світку ти наш” М.Устиновича та ін.

Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди. Особливо багато зробили романтики для розширення зв’язків української літератури з літературами інших народів. На цей час припадають вільні переспіви та переклади з Пушкіна, Байрона, Міцкевича. Українські письменники (Котляревський, Гулак-Артемовський, Боровиковський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка) водночас виступають із творами російською мовою.

На перший план романтики поставили проблему “людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

На сьогодні у сучасному сценічному житті досить часто зустрічаються залишки романтичної естетики. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру. В багатьох сучасних театрах йде вистава «Наталка Полтавака» І.Котляревського, інсценізовані твори Шевченка.

(питання не повне трохи, бо інформації в мене нема. Може хто знає на це питання відповідь, то допоможіть).