31. Сценічність постатей у поетичній творчості т. Шевченка. Аналіз поеми: жанрово-стилістичні особливості, конфлікт, образи. (на вибір).

Говорячи про Тараса Григоровича як про драматурга, не можна обмежитися лише «Назаром Стодолею», який є перлиною української драматургії. Справа в тому, що він був блискучим знавцем законів драматургії, законів сцени, які прописував і в багатьої своїх поемах. Ось чому є багато переробок з творів Шевченка для сцени.

Наявність діалогів, рідкісна дійовість, образність, емоціональна насиченість, що є характерними для цих творів, роблять їх сценічними і зрозумілими глядачеві.

Багато працював над поемами і переробками творів Шевченка Марко Кропивницький, для якого Шевченко був одним з тих поетів, що вчили його любити народ. Десять років працював Кропивницький над інсценізацією шевченківської «Титарівни», намагаючись не відступити від тексту поеми, розкрити її психологічні сцени і народність. Цього ж він дотримувався і в роботі над поемою «Сліпий», яка з успіхом йшла в переробці Кропивницького на сцені театру корифеїв під назвою «Невольник».

Сюжет «Сліпого» : юнак Степан дізнається що батько і сестра Ярина насправді не є його рідними. Названий батько, заможний козак, розповідає про його намір зробити Степана спадкоємцем і віддати за нього Ярину, але висуває умову: спершу парубок повинен поїхати на Січ і спробувати там свої сили. Ставши козацьким отаманом, Степан потрапляє в турецький полон, а звідти повертається сліпим кобзарем. Проте, близькі з радістю приймають його і він бере шлюб з Яриною.

Народний співець Степан у поемі «Невольник» - один із найкращих і найпомітніших у великій низці Шевченкових кобзарів. У його розповідях – страшна правда про муки й знущання, яких зазнали борці за волю України, серед них і сам кобзар, іще зовсім молодий, але встиг пізнати турецьку неволю, страшні тортури.

Кобзарі – справжні співці народу, вони – очі народу, його голос і совість. Саме Тарас Григорович Шевченко підніс образ кобзаря до символу – виразника національного болю України.

Більшість учених називає дану поему історичною, оскільки події в ній належать до ряду української минувшини. Проте, варто звертати увагу на те, що історичні події які охоплює твір (від ранніх морських походів козаків проти турків XVI-поч XVII ст до зруйнування Запорізької Січі в 1775 році і створення на початку дев’ятнадцятого так званої Задунайської Січі) неможливо осягнути в часі протягом життя однієї людини. Це є міфічне стискання часу у великому масштабі. Якщо врахувати ще й те, що Шевченко не зупиняється на жодній історичній події і не змальовує конкретних історичних постатей (обмежуючись лише названням імен), можна припустити що історія України є лише тлом, а не предметом зображення.

Сценічне втілення

У цьому спектаклі Кропивницький виконував роль старого коваля, М. Садовський – Степана, М. Заньковецька – Ярини. Це було чудове тріо, яке звучало так, що захоплені глядачі подовгу гаряче аплодували. Зворушливою була сцена, коли старий коваль розповідає синові Степану, який їду на Січ, що він не рідний, а приймак. А яка поетична, мужня і благородна Ярина – Заньковецька. Поступово, сцена за сценою розкривала Заньковецька образ Ярини. Перед глядачем в усій повноті постав образ жінки-патріотки, що відриває від серця близьку людину, яка йде боротися за батьківщину. Шевченкова Ярина у виконанні Заньковецької вимальовувалась величним символом вірності і глибокої, непохитної честі простих людей.

Ще однією постановкою поеми був здійснений на сцені Львівського національного академічного театру ім.. М. Заньковецької. Режисерську роботу на свої плечі поклав художній керівник театру Федір Стригун.

«Невольник» заньківчан, без сумніву, вражає своїми масштабами – у постановці задіяна більшість акторів театру, тож чого-чого, а емоційної насиченості масовим сценам не бракувало. На першому ж плані красувались козак Степан, центральна фігура вистави, у якого перевтілився Олександр Норчук; старий запорожець і названий батько Степана Василь Коваль, якого грають (у різних складах) Федір Стригун та Олександр Кузьменко; та дочка Василя, суджена-ряджена Степана Ярина – Світлана Мелеш, Наталія Поліщук. Колориту виставі додавав бандурист Недобитий у виконанні Юрія Брилинського та Ярослава Муки і запорожець Неплюй – Євген Федорченко, Степан Глова. Екзотичний штрих залишився за турецьким посланцем, якого грають Дмитро Каршневич та Василь Коржук.

Та основною родзинкою вистави стала не акторська гра чи сюжетна лінія постановки, а нетрадиційний підхід – заньківчани вирішили поекспериментувати з відео. Гру акторів супроводжував документальний відеоряд (відеомонтаж – справа рук Юрія Ткаченка). На початку, наприкінці та кілька разів посередині вистави приголомшливими і виразними акордами «звучали» документальні кадри відеопроекції із зображенням епохальних сторінок історії України. Таким чином у знаний сюжет: жив-був, закохався, поїхав на Січ, боровся за свою землю, писав разом із іншими запорожцями-молодцями листа турецькому султану, потрапив у полон, вибрався звідти, був осліплений ворогами, став бандуристом-мандрівником, повернувся до рідної оселі, до коханої (у виставі не все так просто, кожен крок героя присмачений добрячою порцією емоцій та переживань), – додались нові акценти і прочитання. Чого тільки варті перші кадри – вражаюча документальна зйомка трагедії на ЧАЕС та її наслідків. Цензурою, у будь-якому сенсі, заньківчани не зловживали – перед очима глядачів з’являються шокуючі, максимально відверті кадри: уражені радіацією тіла, трупи, спухлі з голоду люди.

Завершило ж виставу відео подій на Майдані часів Помаранчевої революції. Саме ці відеовставки і допомагали прочитати постановку, зроблену доволі у традиційному стилі, по-новому, підлити олії актуальності у полум’я вистави та провести паралель між різними відтинками минувшини, маючи за шаблон часи Запорізької Січі та усіма знану сучасність. Свою справу у додаванні фарб та в увиразненні відтінків «Невольника» зробили і художник-постановник вистави Мирон Кипріян та Іван Небесний, який відповідав за її музичне оформлення. Пісні, що передавали не просто дух козацького часу, а й безліч фібрів людських переживань, додавали виставі смаку. 

Список використаної літератури:

1. «Шевченко і театр», 1961 рік. Автор Л. К Білецька;

2. «Український драматичний театр», 1967 рік. Редактор М. Рильський;

3. «На сцені «Гайдамаки», 1989 рік. Автори Г. Довбишенко, М. Любінський;

32. М. В. Гоголь і український театр. Драматургія: теми, образи, герої

Мико́ла Васи́льович Го́голь — російський та український[1] прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист, визнаний класик української та російської літератури. під час навчання в Ніжинській гімназії пробує свої сили в драматичних і прозових жанрах. Зрілу творчість Гоголя можна поділити на два періоди.

Перший період припадає на початок 30-х років XIX ст. і характеризується тим, що в цей час Гоголь писав твори на українську тематику (так званий диканський цикл).

Другий, з 1835 р., продовжує українську тематику в творчості Гоголя (миргородський цикл), але, в переважній більшості творів, розробляє російську тематику і насамперед тему Петербурга (петербурзький цикл).

Диканський цикл гоголівських творів — це цикл веселих повістей на українську тематику під спільною назвою «Вечори на хуторі біля Диканьки», що вийшли двома частинами (збірками) у 1831 —1832 рр. До них увійшли повісті «Соро-чинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплена», «Втрачена грамота», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце». Саме ці повісті зробили Гоголеві літературне ім'я.

Гоголь, який народився і виріс в Україні, розпочав зрілий етап своєї творчості українською тематикою. Відтворити дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд, опоетизований барвами чарівного українського слова, поставив собі за мету Гоголь у своїх диканських повістях. Увесь цикл побудовано у формі розповіді, яка ведеться від особи простакуватого пасічника Рудого Панька. Він розповідає фантастичні історії, кожна з яких є окремою повістю циклу, а всі разом вони створюють неповторний образ Диканьки, її мешканців, їх хутірського життя з притаманними йому турботами і розвагами. Цілу галерею мудрих і відважних, дотепних на слово і життєрадісних персонажів виведено на сторінках «Вечорів на хуторі біля Диканьки».

Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. За словами Остапа Вишні, у своїх повістях «Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? Гоголеве слово наснажене духом українського народу, напоєне ароматом рідної мови».

Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.

Уже в повістях диканського циклу виявили себе і дві най-прикметніші ознаки гоголівського художнього стилю — іскрометний комізм і тяжіння до фантастики, то веселої і життєстверджувальної, то похмурої і гнітючої.

Миргородський і петербурзький цикли. У 1835 р. світ побачили дві нові збірки повістей Гоголя «Миргород» і «Арабески». Якщо диканський цикл утверджував у творчості Гоголя романтизм, то нові збірки повістей ознаменували перехід письменника на позиції реалізму. Як і диканський, нові цикли повістей стали літературним тріумфом Гоголя. В. Бєлінський із захопленням проголосив його «законодавцем літератури і главою поетів». Удвох повістях — у «Вечорі проти Івана Купала» («Вечер накануне Ивана Купала») та в «Страшній помсті» («Страшная месть») — розвивалася (у казковій формі, що спиралася на міфологічну основу) романтична історія відчуження центрального персонажа — Петруся Безрідного, включаючи такі моменти, як злочин перед співвітчизниками, вбивство, розірвання людських і природних зв'язків. У трьох повістях — у «Сорочинському ярмарку» («Сорочинская ярмарка»), «Майській ночі... «(«Майская ночь...») та «Ночіперед Різдвом» («Ночь перед Рождеством») — любовний сюжет, також позбавлений ідилічності, був близький до хитромудрих витівок закоханих (традиція, яка веде походження від фарсової комедії нового часу, від комедії дель арте і т. д.), але ця колізія ускладнювалася не лише звичайним у таких випадках опором людей старого покоління, а й участю, доброзичливою чи ворожою, ірреальних сил. І навіть дві найменші повісті циклу — «Зачароване місце» («Заколдованное место») та «Пропала грамота» («Пропавшая грамота») — побудовані на напівіронічному-напівсерйозному контрасті бажаного та реального, прагнень і результату, причому розвиток інтриги не обходиться без участі тих самих ірреальних сил. Узагалі втручанням і вторгненням фантастичного світу у людські справи позначені — тією чи іншою мірою — всі повісті «Вечорів...», за винятком однієї — «Івана Федоровича Шпоньки та його тітоньки», повісті, яка звістила вже про інші художні принципи.

У повісті «Тарас Бульба» однієюз провідних є тема любові і зради. З неймовірною силою почуття описує М. Гоголь образ красуні полячки, яку пристрасно полюбив Андрій:«Царица! – вскрикнул Андрий... – Скажи мне сделать то, чего не в силах сделать ни один человек,– я сделаю, я погублю себя. Погублю, погублю!

и погубить себя для тебя, клянусь святым крестом, мне так сладко... Вижу,

что ты иное творение бога, нежели все мы… Мы не годимся быть твоими

рабами, только небесные ангелы могут служить тебе»

література: Є.Волощук, За Ю. Манном, Барабаш, Юрій Якович. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко [Текст] / Ю. Я. Барабаш. - К. : Києво-Могилянська академія, 2007. - 742 с. - (Б-ка Шевченківського комітету).

33. П’єса М. Гоголя “Ревізор”. Нові теми. Жанрово-стилістичні особливості.

«Ревізо́р» — комедія у п'ятьох діях Миколи Гоголя, написана упродовж 1835–1836 років. «Ревізор» був приголомшливим ударом по самим підвалинам миколаївського режиму. Підкреслений анекдотізмом події, що ліг в основу сюжету, як би вказував на винятковість, навіть майже неймовірність того, що зображено у п'єсі. Автор торкається тем влади, викриває соціальні пороки суспільства, зокрема чиновників. “Ревізор” Гоголя - це не престо комедія ситуацій чи блискуче виписаних сатиричних типів (гоголівський соціальний типаж є класичним), чи твір, де за гранями комічного приховуються “незримые миру слезы” (М.Гоголь), це п’єса передусім пророчого змісту (реалізм Гоголя, як правило, є реалізмом містичним), хоча, здавалося б, пророцтво тут не сумісне з самою образною системою твору.

Все погане в Росії і в світі загалом і всі негативні явища, котрі маскуються лицемірно під справедливість та святість, штовхаючи при цьому людство до апокаліптичного кінця, Гоголь у своїй комедії зібрав воєдино, давши неповторну художню інтерпретацію цілого соціального організму - і не тільки своєї епохи чи навіть тогочасної Російської імперії: часові чи просторові бар’єри тут досить умовні.

Віртуозність художніх оригінальностей автора не підпорядкована,’ як це було у просвітницькому реалізмі, суто дидактичним принципам: від цього твір тільки б втратив. Загрузлий у великих та малих гріховностях світ тут сміється сам над собою.

Мотив чиновницької інспекції, підказаний О.Пушкіним (гоголівському “Ревізору” передувала образами і ситуаціями комедія Г.КвіткиОснов’яненка “Приезжий из столицы”, яка однак залишилась маловідомою, тому що поступалась і в художньому, і в соціальновикривальному планах знаменитому гоголівському твору), стає мотивом творення художньої концепції асоціальних та аморальних всезагальних явищ, не підвладних земним, витвореним чиновниками законам: закон і мораль - речі різні, а беззаконня можуть прикриватися моралізаторствами і фарисейством.

“Скучно на атом свете, господа!” - вислів, який розкривав ідейну парадигму твору про двох ворогуючих обивателів (”Как поссорились Йван Ивановичс Йваном Никифоровичем”). Художня концепція світу, закладена талантом автора у “Ревізорі”, спонукала сучасників і нащадків до страху. “Соотечественники! Страшно!” - заявляв Гоголь, відкриваючи явне і приховане у помислах своїх персонажів.

Метою автора і було настрашити загрузлого у теплому болоті обивателя за допомогою сміху. Кажуть, геніальність у простоті. Тому і сам сюжет та інтригуючі його розвиток ситуації не відзначаються особливою складністю: у житті провінційного міста назріває надзвичайна подія - приїзд високопоставленого столичного гостя, очікування та прийом якого розкриє моральні засади солідного і дрібного периферійного чиновництва, приховані і явні прагнення персонажів, нікчемність душ, духовну убогість меркантильних обивателів, тупість та інтелектуальну обмеженість стовпів суспільства, яке добре освоїло лише основні ази, як утриматись на засидженому і теплому місці, зберегти усталений спосіб ситого існування, уміти вгадати і вгодити. Соціальний типаж гоголівського “Ревізора” є класичним типажем, не прив’язаним до певного простору чи часу: не випадково керівні, обслуговуючі культурні запити номенклатурної еліти боси у різні часи чинили перешкоду сценічному чи екранному втіленню “Ревізора” (навіть при показній чи справжній лояльності режисури до існуючої влади алюзії сучасності проглядались невимушено).

Постановки

Прем'єра спектаклю відбулася в Александрівському театрі в Петербурзі. На прем'єрі особисто був присутній імператор Микола I, схвальний відгук якого вирішив його щасливу сценічну долю, захистивши від цензури

25 травня 1836 року п'єса була вперше поставлена у Москві в Малому театрі. До 1870 року п'єса йшла лише в першій редакції, після 1870 — в другій. 1908 року п'єса вперше була поставлена в МХТ, режисери — Станіславський, Немирович-Данченко і Москвін. Протягом кількох десятиліть спектакль було поставлено і в ряді закордонних театрів, зокрема:

Париж — «Порт-Сен-Мартен» (1853), театр «Евр» (1898), театр «Режан» (1907), Театр Єлисейських полів (1925), театр «Ательє» (1948); Лейпцизький театр (1857)

Берлін — Придворний театр (1895), «Шиллер-театр» (1902, 1908), Нім. театр (1907, 1950. 1952);

Прага — Тимчасовий театр (1865), Національний театр (1937), Реалістичний театр (1951)

Белград — Королівський театр (1870, 1889), Краківський театр (1870);

Відень — «Бургтеатр» (1887, 1894), «Йозефштадттеатр» (1904), Вільний театр (1907), театр «Скала» (1951). «Фолькстеатр» (1957);

Брюссель — «Нуво театр» (1897), Королівський театр (1899);

Дрезден — Придворний театр (1897), Шведський театр, Гельсингфорс (1903);

Лондон — «Стейдж театр» (1906), «Барнс театр» (1926);