30. Поема т. Шевченка „Гайдамаки”. Сюжет, проблематика, конфлікт. Місце „Гайдамаків” у театрі хх ст.

«Гайдамани» вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по новому осмислює дійсність. Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами.

У Поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: з одного боку – священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга – неконтрольована сліпа сила повсталого народу. З одного боку, поет позитивно ставиться до Коліївщини, як каральної сили за злодійство конфедератів, а з іншого – засуджує криваву розправу гайдамаків. Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.

Жанр: ліро-епічна поема (революційно-романтична, соціальна, історико-героїчна; перший український історичний роман у віршах)

Тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили й працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси.

Ідея: звеличення національно-визвольного руху України та лицарів Коліївщини, осуд шляхетського свавілля; заклик до знищення національного і соціального гніту.

Композиційно поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція»), десяти розділів та епілогу. Важливе значення має також така частина твору як «Передмова» (насправді – післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти») та «Примітки» складені самим Шевченком.

Лірично-філософський вступ до поеми являє собою роздуми автора про швидкоплинність життя, про нескінченні зміни у природі і людському житті. Поет вважає, що «все йде, все минає», але вічними залишаються волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок критики на «Гайдамаків». Таким чином, у вступі автор висловив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.

Основна частина розпочинається «Інтродукцією», де автор дав оцінку національному, релігійному і класовому стану тогочасної Польської держави. «Інтродукція» є своєрідною експозицією твору. У поемі простежуються дві сюжетні лінії, перша (основна) – змальовує підготовку та хід повстання «Коліївщина», друга – історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої лінії є розділ «Гонта в Умані», другої – «Червони букет.»

Головний герой поеми – повсталий народ. Таким чином, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну і національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби залучились не лише багаті і бідні українці, а й люди інших національностей (волохи та молдавани).

Важливу роль у гайдамацькому повстанні грають кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.

Яскраво змальовані образи ватажків повстання. Влучну характеристику Залізняка дає той же Волох, називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є: «степ і море; і скрізь битий шлях», бо немає в нього «ні оселі, ні саду, ні ставу». А образ Гонти найповніше відбитий в розділі «Гонта в Умані», де розповідається про вбивство Гонтою власних дітей. У цьому розділі автор відтворив народні погляди на вірність присяги.

Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою. Отже і Залізняк, і Гонта мужні й рішучі народні ватажки, які завжди з народом.

Типовим представником повсталої маси є Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника.

Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце у поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. «Хто-небудь згадає – каже герой. Автор-оповідач, який охоплює усі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадає». Байдужості онуків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора. Взагалі, образ Яреми тісно пов'язаний з образом автора-оповідача, оскільки в ліричних відступах є ряд вислові які належать як Яремі, так і оповідачу.

У творі діють дві символічні постаті Яреми, що єдиний залишився живим і ,єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку справу розповість своїм нащадкам.

Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який прагне збагатитись аби зрівняти з багатою коханою дівчиною, проте згодом перед нами повстає зовсім інший Ярема, який здатний на помсту. Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема одразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього понад усе.

В «Епілозі» образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи бративатимуться.

Сценічне втілення

На сцені Першого радянського театру, якому було присвячене імя Т. Шевченка (нині Дніпропетровський) у 1920 році, у дні Шевченківських роковин була здійснена постановка «Гайдамаків». Трупа даного театру складалась з колишніх акторів Молодого та Державного драматичного театрів. Режисером «Гайдамаків» був Л. Курбас.

Ряд яскравих реалістичних образів було створено тоді ще молодими, а нині прославленими українськими митцями. Так Гонту грав І. Мар’яненко, Залізняка – Д. Антонович, Кобзаря – В. Василько. Цінним було те, що основним героєм спектаклю був український народ, який піднявся на повстання. Вистава була оригінальна за формою. У ній були використані елементи античного театру, яскраво поставлені масові сцени. Дія починалась прологом. На сцену виходило 10 дівчат, одягнених у сірі свитки, які читали рядки з шевченківської поезії. Вони символізували Україну. Протягом всієї вистави цей хор втручався в дію, висловлював своє ставлення до персонажів і подій.

Спектакль був пристрасний, сповнений пафосу, революційної романтики і дуже гаряче сприймався глядачами. Його успіху сприяли і художнє оформлення, виконане талановитим художником К. Ельва і музика композиторів М. Лисинка, К. Стеценка і Р. Глієра.

В міркуваннях Л. Курбаса особливу увагу привертають слова про чільне місце музики в експресіоністичній виставі. «Гайдамаки» засвідчили це якнайкраще: музиці у структурі вистави належала провідна роль. Свого часу на Курбасівську пропозицію співпраці відгукнувся відомий композитор Р. Глієр, який написав «шість номерів: увертюру, пролог-пантоміму, пантоміму зустрічі Яреми і Оксани, фінал першої дії, антракт перед третьою дією, сцена бою, а також усе оркестрував. Всі ці номери є оригінальними симфонічними творами, і саме вони відіграли велику роль у музичній атмосфері постановки». За В. Васильком, Л. Курбас крім того використав у виставі три пісні М. Лисенка: «Ой, літа орел», «Пісня про Швачку», «Од села до села», пісня К. Стеценка «Гей, нащо ви славні брати гайдамаки, засіяли трупом степи і байраки» та пісню «А в нашого Галайди» Н. Прусліна (після від’їзду Р. Глієра з Києва він довершив музичну редакцію «Гайдамаків» і диригував оркестром під час цієї вистави).

Новаторський характер музичного вирішення «Гайдамаків» був очевидним, так само як нові режисерські підходи до музики в структурі сценічної дії. Цей мистецький «урок» в цілому виявився не марним для національної сцени, його засвоїли й далі розвинули інші митці.

Зоровий образ поеми Шевченка був утворений у прийомах умовного середовища: на кону знаходився невисокий станок – простий і лаконічний, що тягнувся з куліса в кулісу, відділяючи перші дрі третини сцени від ще однієї, задньої. Вся конструкція складалася з трьох сегментів; два бічних поєднувалися сходинками з третім – центральним. Від нього декілька сходинок спускалися в підлогу. Задня частина була задрапірована сірим солотном.

У першому варіанті «Гайдамаків» уярмлені селяни витягали на сцену ще й карету (правильніше сказати «знак карети», бо вона була необ’ємною, намальованою на фанері). Пані, яка їхала в цій кареті теж була «знаком» і називалася Польщею. А весь цей епізод – пантоміма «Поневолення» - мала дати узагальнений образ народного страждання. Карета та Польща у подальших сценах не з’являлись. Згодом Л. Курбас від них відмовився.

Надзвичайно складною та різноманітною виявилась світлова партитура вистави. Ю. Бобошко слушно назвав світло в «Гайдамаках» «композиційним інструментом у руках режисера». Він першим зауважив певну знакову сутність світлової колористики вистави: «Спалахи червоного світла зображалаи пожежі, що спалахували на панських маєтках на шляху повстанських загонів. Зелене світло у поєднанні з музикою передавало настрій ліричних сцен, синє – тривожну атмосферу потаємних зібрань, червоне – невгамовну лють «Червоного бенкету».

Знаковим у «Гайдамаках»було не лише світло, а й костюми – двох типів. Перший історичний (уявлення про одяг гайдамаччини). Так були вбрані майже всі персонажі вистави. Виняток складали 10 жінок в однакових сірих довгих селянських свитках – другий тип. Монохронність цих строїв «руйнувалася» кольоровими крайками та стрічками на головах жінок. Перуки у них були однаковими – темно-попелястими, заплетеними в одну косу.

Ці жінки утворювали хор «Гайдамаків» і називалися Десять слів поета. Їхні функції важко окреслити однозначно. В. Василько писав: «Жінки не тільки оповідали, що діялось між окремими діями чи епізодами, вони давали оцінку подіям, радили дійовим особам, як їм вчиняти, обороняли їх. Дуже рідко вони відігравали роль «живої декорації», ставали всі в ряд стіною, поза якою вбігали на сцену конфедерати. З-поза їхніх спин конфедерати вигукували свої вимоги відчинити двері і потім, розштовхуючи цей ряд жінок, ніби ламаючи двері, вдиралися в корчму Лейби. І Тільки в деяких моментах п’єси ці 10 жінок стояли осторонь, зовсім не втручаючись в дію.»

Варто відзначити, що роль жінок не обмежувалась призначенням «авторських ремарок». Десять слів поета були, сказати б, «поза історичними», вічним народом, чиє ставлення до змальованих подій суттєво відрізнялося від того, що своїми вчинками стверджували самі герої – представними народу «історичного».

Інші постановки «Гайдамаків»:

Київський театр ім.. І. Франка (1922, Г. Юра);

Львівський театр червоно прапора ім.. М. Заньковецької (Б. Романицький);