27. Шевченко і театр. Театральні враження та контакти т.Шевченка.

Широкими та різнохарактерними були інтереси Шевченка, пов’язані з театром: ідейно виразними і художньо значимими – його п’єси й драматичні поеми; глибокими теоретичні погляди на мистецтво сцени.

Роки перебування в Петербурзі дали поетові неоцінимо багато і щодо безпосередньо знайомства з російською театральною культурою та її діячами, і щодо формування художніх смаків та поглядів

Враження від театрального життя столиці були такими сильними, а боротьба на літературно-мистецькій ділянці того часу стосувалась таких актуальних питань навколишньої дійсності, що стояти осторонь молодий Шевченко не міг.

Мистецтво вітчизняного демократичного театру 30-40х років слідом за літературою підіймалось як могутня ідейна сила в боротьбі з ідеологією кріпосництва. . Спостережливий і допитливий Шевченко взяв активну участь у боротьбі на боці тих, хто відстоював революційні погляди як на явища суспільного життя, так і на художні явища.

Живучи у Петербурзі понад тридцять років, перебуваючи у колі прогресивної петербурзької інтелігенції (в їх числі М. Глінка, В. Бєлінський) Шевченко не міг щільно не зіткнутися з театральним життям, з діячами тодішньої російської сцени.

Багатий на спогади і фактичні історичні дані щоденник поета, а також ряд його автобіографічних повістей – свідчення глибоких і безпосередніх зв’язків Шевченка з театральною культурою, а такох вплив різноманітних мистецьких явищ на його театрально-естетичні погляди.

Шевченко любив Пушкіна, читав і бачив на сцені його драматичні твори. Листування і особливо записи в щоденнику прямо вказують на обізнаність драм автора («Сцены из рыцарских времен», «Каменный гость»), на цікавість до драматичної поеми «Анджело». Відомо, що Шевченко стикався із сценічним втіленням творів Пушкіна («Моцарт і Сальєрі», «Руслан і Людмила», «Цигани», «Скупий лицар» і тд). Все це свідчить про розуміння Шевченка творчого кредо Пушкіна та його ідейних задумів окремих його драматичних творів. Цілком очевидно, що в Шевченка ще в перший період перебування його в Петербурзі і не могло не відіграти важливої ролі в дальшому формуванні його естетичних поглядів.

Рішуче зміцнила цей зв'язок, збудила особливий інтерес Шевченка до театру, глибоко переконала його в ідейно-політичній і художньо виховній силі мистецтва сцени драматургія Грибоєдова і Гоголя. У 1831 році, коли Шевченко переїхав до Петербурга, на сцені Александринського театру йшла вистава на 4 дії «Горе от ума», а в квітні 1836 відбулась прем’єра «Ревізора», обидві події мали виняткове значення в історії вітчизняної театральної культури. У двох виставах була певна провокативність, тому навколо них точилась гостра полеміка. На жаль, не збереглось даних, що засвідчували б про те, що Шевченко був присутній на обидвох показах, проте він добре знав тексти і розумів усю потужність ідейного задуму у п’єсах.

Про вагомість Грибоєдова і Гоголя у житті Шевченка свідчить його писемна діяльність. Грибоєдова Тарас Григорович називає «безсмертним поетом», а Гоголю, під впливом прочитаної сатири «Ревізор», присвячує вірш, який так і називається «Гоголю», тут він висловлює сумні думки з приводу темноти сучасного суспільства:

«Всі оглухли – похилились

В кайданах…байдуже…

Ти смієшся, а я плачу

Великий мій друже»

Вражений сатиричною і художньою силою комедії, поет читає «Мертві душі» і робить висновок – «Безсмертний твір».

Не випадковим був і факт високої оцінки Шевченком творчості Островського. Він вважав драматурга борцем та викривачем «темного царства».

У Грибоєдова, Гоголя і Островського Шевченка приваблювало те, що ріднило їхню творчість, що надавало громадсько-політичного звучання їхнім творам: життєва правдивість, реалізм, сатиричність величезної викривальної сили.

Ще однією людиною мистецтва, яка була вагомою у житті Шевченка був Щепкін – реформатор сценічного мистецтва і основоположник реалістичної естетики вітчизняної театральної культури. Для Тараса Григоровича така діяльність була нічим іншим як символом великої гуманності і правди. У сценічних творіннях актора поет бачив підтвердження життєправдивої основи його театрального мистецтва, глибоко реалістичний метод, завдяки якому художник сцени, як ніхто досі, розкривав внутрішнє єство зображуваного образу, викликаючи до нього у глядача схвальне почуття або презирство.

Щепкінський Михайло Чупрун в «Москалі-чарівнику» Котляревського, бачений Шевченком ще на петербурзькій сцені, зміцнив віру поета в духовну красу і багатство українського народу, в невичерпне джерело його талантів, в його нестримне бажання розірвати пута неволі.

Познайомившись з поетом ще наприкінці 30-х років, точніше, мабуть у 1838 році, в один із перших приїздів актора на гастролі до Петербурга. Щепкін сприяв зближенню молодого поета і художника з передовими колами художньо-театральної інтелігенції обох столиць. Він же вводить і тримає Шевченка-драматурга в курсі гострої боротьби, яка розгорталася саме тоді навколо питань творення національної російської реалістичної театральної культури.

Міцні і нерозривні зв’язки Шевченка і Щепкіна спричинилися до щоразу глибшого розуміння поетом благотворного впливу передової російської думки і театральної культури на прогресивний розвиток театру поневолених народів Російської імперії, а також демократичний напрям в українському театрі. У розмовах поет і актор неодноразово піднімали питання розвитку мистецтва на теренах України та роздумували про його майбутнє.

У творах, а саме в літературі та драматургії Котляревського та Квітки-Основ’яненка, п’єси яких з успіхом ішли на драматичній сцені російської столиці, Шевченко бачив початок могутнього піднесення національної демократичної театральної культури.

Щепкін, Гулак-Артемовський, Григор’єв, Каратигін і Самойлов – в Росії; той же Щепкін, а також Соленик, Дрейсінг, Нальотова та інші – на Україні, гаряче підтримували нові і свіжі паростки української реалічтиної драматургії, утверджували її своїм мистецтвом, пропагували серед російських глядачів. Шевченко був не тільки свідком цього процесу становлення національно-демократичного театру, він свідомо і активно сам вступав, як драматург, у боротьбу за дальший його розвиток по шляху реалізму.

Засвідчивши у поетичних своїх творіннях («До Основ’яненка», «На вічну пам'ять Котляревському», «Гоголю», «Заворожи мені, волхве» - Щепкіну) глибокі симпатії до видатних діячів вітчизняної культури, Шевченко виступає з рядом драматургічних задумів; через загальновідомі причини (переслідування, арешт, заслання) не всі з них пощастило поетові творчо реалізувати (залишились для нас невідомими п’єси «Наречена», «Сліпа», «Данило Рева»), проте уцілілі драми «Назар Стодоля» та «Никита Гайдай» (в уривку) свідчать, якої ідейно-художньої сили досягав драматичний талант великого поета України.

Драматичністю позначена також і поезія Шевченка, особливо такі поеми як «Наймичка», «Відьма», «Гайдамаки, «Сотник», Великий льох», «Катерина» та ін.

На очах Шевченка, коли він ще був у Петербурзі , почалась театральна реформа сценічного мистецтва, згодом вона досягла і провінцій, в чому переконався поет повертаючись із заслання. Реалістичні принципи мистецтва сцени активно витискали рутину і штампи, вимагаючи у акторів мислі, почуття та праці в процесі творення образу. Заклик відтворювати «правду життя» руйнував канони класицистичного аристократично-придворного театру й уже відчутно впливав на театральне мистецтво далеких провінцій.

Саме пораду Щепкіна артистам нижегородської трупи, де в свій час перебував Шевченко і Щепкін, «серйозно трудитися» поет вписує в одну зі своїх рецензій. (Шевченко після заслання активно займався театральною критикою у Новгороді. Його роботи є цілком ґрунтовними та свідчать про тонке розуміння Шевченком сценічного твору та його мистецьких особливостей).

Повертаючись нарешті до Москви та Петербурга, Шевченко не втрачає інтерес до театру. Навпаки, з ним він не пориває до останніх днів свого життя. Мов заключним акордом у великій пристрасті Шевченка до театру, було його знайомство і дружба з Айра Олдріджем.

Гастролі Айра олдріджа в Петербурзі і зустрічі з великим актором були святом для поета. Трагік приїхав до Петербурга після тріумфального турне по багатьох країнах світу. Він виступав у шекспірівському репертуарі, почавши гастролі спектаклем «Отелло». І вже це одне повинно було привернути увагу Шевченка. Великий актор жив на сцені у образах Шекспіра. І те сценічне життя було торжеством блискучого таланту і праці, важкої повсякденної праці актора, до якої кликав Щепкін і поза якою не уявляв мистецтва Шевченко.

У цьому органічна близькість театральних поглядів Шевченка з ідеями і естетикою великого актора Щепкіна. Шевченко теж критично ставився до акторів, мистецтво яких полягало в «голосній» декламації, він надавав перевагу простоті та природності у виголошенні тексту. Зразком в цьому для Шевченка був Щепкін. Поета приваблювали актори природьної гри, обдаровані визначним темпераментом, актори творчої пристрасті і сумлінної праці. Такими для Шевченка були Щепкін і Соленик, Садовський і Олдрідж. Це були актори-реалісти.

Шевченко виступає проти «легкості» в творчості актора, звуження таланту одним амплуа. Воно умертвляє у ньому талант, унеможливлює реалістично-художніх образів. Цьому згубному шляху Шевченко протиставляє працю, серйозне «вдумання» в роль, творчий процес, який збагачує коло спостережень, уявлень, розвиває акторську умілість.

Шевченко-художник не раз відзначає необхідність реалістичного костюма в театрі. Згадуючи про виставу у Петербурзі ще до заслання поет розповідає про ефект,що його викликав у глядачів реальний костюм жебрака, одягнений на виконавцю цієї ролі Каратигіна художником Брюлловим: «Публика бесновалась, сама не знала отчого! Что значит костюм для хорошого актера». Це не випадкова думка,а принципова вимога Шевченка до театру.

Погляди і творча діяльність Щепкіна і Шевченка в галузі мистецтва визначили дальші нові шляхи розвитку вітчизняної театральної культури другої половини ХІХ ст. Драматична українська література і сценічна практика українського театру того часу йшли вже під знаком боротьби за розвиток Шевченкових традицій в літературі, за утвердежння принципів його театральної естетики.