1. Соціально-політичні та культурно-історичні умови розвитку українського театру наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.

У другій половині 18 – першій половині 19 століття розвиток українського театрального мистецтва триває. У цей період сходить з історичної арени шкільний театр, вірніше його релігійно – риторична частина, але продовжує жити вже самостійним життям, окремо від шкільної драми, інтермедія, що набирає вигляду одноактної комедійної сценки, яка виконується під час народних розваг. Дістає поширення вертеп, з’являються пізніші форми народної драми, в яких помітний зв'язок з подіями тих часів і літературними джерелами (шкільна драма, перекладний роман) – "Цар Ірод", "Лодка". Виникає кріпацький театр.

Оформлюючись як професіональне мистецтво, український театр черпає живлющі соки з різних джерел і насамперед використовує й розвиває національні традиції театрального мистецтва, звертається до народної творчості. Давні традиції ігор і обрядів (зокрема сватання, вечорниць, весільного обряду) використовують у своїх творах і І. П. Котляревський, і Г. Квітка- Основ’яненко, і Т. Г. Шевченко. Народна пісня і танок, сатиричні вірші, героїчні думи, шкільна інтермедія – все це творчо переосмислюється і знаходить відбиття в практиці нової української драми і театру. Лірична пісня, народний мелос, соковитий гумор, народний комізм, побутова яскравість характерів – все це входить як важливий компонент до драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик"). Популярними були на Україні російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями – аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Їх автори щедро використовували російський фольклор – народні пісні, танці прислів’я, обряди. Перші українські драматурги 19 століття у своїх "малоросійських операх", як і в українських водевілях, щедро використовували скарбницю народної музикальної і вокальної культури, органічно вводячи в дію ліричні і побутові пісні, танці. Ці твори тим самим розпочали традицію його дальшого розвитку як театру музично – драматичного.

Крип’якевич І. П запевняє, що новий театр, за європейськими зразками, Україна побачила вже при кінці 18- початку 19 століття. Новий український театр виник, як і вся нова українська література, на тлі занепаду феодально-кріпосницького ладу і появи нових соціально-культурних відносин у суспільстві. Українські шкільні театри, які досягли піку свого розвитку в першій половині XVIII століття, зникли вже у середині століття внаслідок заборони, а також реорганізації духовної академії. Але традиції шкільного театру після його занепаду не зникли, трансформувавшись у вертепи, ярмаркові балагани, а з кінця XVIII століття – у поміщицькі кріпацькі театри, що, працювали на репертуарі російському. У першій половині XIX століття починають утворюватися постійні театри у різних містах: у Києві (1805 p.), Одесі (1804 p.), Полтаві (1810 p.), Харкові (1812 р.), Ніжині (1826 p.), Катеринославі (1847 p.), Чернігові (1853р.). Почали організовуватися колективи артистів, у їх середовищі виховуються видатні театральні діячі того часу. Із 1818 по 1821 роки на Україні постійно працював відомий російський артист М. С. Щепкін (1788-1863 pp.), а в 30 -х роках розпочав свою діяльність видатний український артист К. Т.Соленик (1811-1851 pp.). У розвитку театру і драматургії дедалі більшого значення набували п'єси Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Фонвізіна, а також перекладний західноєвропейський та польський репертуар. Усе це сприяло піднесенню українського театрального мистецтва. Під впливом російського театрального мистецтва в репертуарі українського театру починають з'являтися п'єси з народного життя, широкого визнання набуває реалістична гра акторів. Передові діячі театру прагнули зробити його засобом громадського виховання, боротьби проти соціальних вад, що були породжені кріпосницькою дійсністю.

Важливо відзначити, що твори української драматургії виставлялися тоді досить широко і в російських театрах, зокрема і в імператорських – Московському Малому та Петербургзькому Александринському.

Окремо слід спинитись на жанрі водевіля, який на Україні розробляли І. Котляревський, В. Гоголь, Г. Квітка-Основ*яненко та їх наступники. Перші зразки цього жанру виникли в Росії та на Україні майже одночасно (в другому десятиріччі 19 ст). Водевіль український в основному розвиває традиції інтермедії, народного анекдота і тяжіє до одноактної побутової сценки. Персонажі живі, взяті з життя постаті українських селян, чумаків, чиновників, російських солдатів тощо. Український водевіль першої половини 19 ст., обмежившись тематикою сільського життя, розробив її реалістично, дав вдячний матеріал митцям сцени для змалювання типових характерів тогочасної дійсності.

Історичною датою у становленні нового українського театру можна вважати 1819 рік, коли на сцені полтавського театру були поставлені перші "українські опери" "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" І. П. Котляревського. Але це був лише перший крок на шляху становлення нового українського національного театру. Своєї сили він набув у 80-х роках завдяки плеяді артистів і драматургів, які стали корифеями української сцени.

Першими спробами історичного жанру в новій українській драматургії були трагедії М. Костомарова. Значного політичного звучання набрала його трагедія «Кремуций Корд» (написана в 1849 р. російською мовою, як відгук на процес над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства). Хоч автор і поклав в основу трагедії події з римської історії, своїми ідеями вона була співзвучна з політичною ситуацією в тогочасній росії. Створюючи трагедії «Сава Чалий», «Переяславська ніч» і «Украинские сцены из 1649 года», автор також мав намір розширити коло жанрів української драматургії. В основу «Сави Чалого» він поклав сюжет народної пісні, дві інші трагедії присвятив подіям періоду визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. «Украинские сцены…», певною мірою, йшли від жанру історичної хроніки, «Переяславська ніч» являла собою спробу наслідувати композицію і прийоми античної трагедії, аж до введення в події хору. Проте, обмежений буржуазно-ліберальним світоглядом, Костомаров не спромігся розкрити соціальні суперечності дійсності, його трагедії хибували на суб*єктивізм.

В галузі сценічного мистецтва, зокрема мистецтва актора, новий український театр зустрівся з двома тенденціями. Перша йшла від мистецтва народних лицедіїв, від манери виконання інтермедій, побутових сценок, від аматорських вистав. Саме на розвитку її принципів М. Щепкін будував положення своєї реформи сценічного мистецтва. Друга тенденція спиралась на сценічні канони класицистичної школи акторського виконання. Джерела її – мистецтво столичних акторів, які брали за взірець класицистичний театр Франції, гастролі німецьких та інших труп в Росії, гру польських труп на Правобережжі України, яка згодом витіснялась реалістичною драматургією.