7.1 Соціально-економічна суть, форми і види зайнятості.
Зайнятість розкриває один з найважливіших аспектів соціально-економічного життя людини, пов’язаний із задоволенням її потреб у сфері праці. Водночас трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже – економічну основу життя суспільства. Разом з тим зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, але і у самореалізації через суспільно корисну діяльність [2].
Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі [23].
В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах [23]:
а) працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном, у фізичних осіб;
б) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві, а також члени особистих селянських господарств;
в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;
г) які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, альтернативну (невійськову) службу;
е) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
ж) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.
Як видно з рисунку 7.1, форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.
За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).
За формами власності підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних підприємствах.
Рисунок 7.1 – Основні форми та види зайнятості [2]
За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) – вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін.
Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка.
Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами [2]:
відсутність офіційної реєстрації діяльності;
переважання самозайнятості; низька капіталоозброєність праці, застарілі і шкідливі технології;
легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;
низький рівень доходів, безправ’я працівників;
нерідко «контроль» діяльності з боку кримінальних структур.
За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонарністю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється як робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота і т. ін.
Нестандартні форми зайнятості включають [1, 2]:
– розподіл робочих місць, який припускає, що на одне робоче місце приймаються два або три працівники на умовах неповної зайнятості;
– наймання тимчасових працівників на разові й сезонні роботи;
– роботи на принципах субпідряду (лізингу) персоналу дозволяють виконувати ряд робіт, які не належать до основної діяльності й мають разовий або короткостроковий характер, за допомогою сторонніх організацій;
– надомна праця яка, як правило, оплачується гірше, вимагає менших соціальних виплат;
– нетоварна зайнятість, яка означає всі види неоплачуваної роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами їх сімей (робота в особистому підсобному та домашньому господарстві, перенесення в сім’ю тієї роботи, яка при нормальній платоспроможності є платними послугами (ремонт квартири, підстригання волосся тощо)).
Проблеми зайнятості в неформальному і нетоварному секторах можна звести до таких груп [2]:
1) порушення норм законодавства про працю, зокрема щодо її безпеки, тривалості, оплати, тяжкості і шкідливості для здоров’я, використання дитячої праці тощо;
2) соціальна незахищеність працівників на випадок втрати роботи, виробничої травми, хвороби, старості;
3) несплата податків державі.
За мірою охоплення економічно активного населення розрізняють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку, – як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, поділ робочих місць, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації), та повну зайнятість.
Основними видами зайнятості є повна, продуктивна, раціональна і ефективна зайнятість.
Враховуючи принцип добровільності праці, повна зайнятість в ринковій економіці означає не максимально можливе залучення до роботи працездатного населення, як це було в радянські часи, а достатність робочих місць для всіх добровільно бажаючих працювати. Повна зайнятість є важливою характеристикою соціального захисту населення у трудовій сфері. Разом з тим вона є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак сама собою повна зайнятість ще не означає найраціональніше, найдоцільніше використання ресурсів для праці.
Продуктивна зайнятість – це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних вигід, отриманих в результаті цієї зайнятості порівняно з витратами на організацію цієї роботи. Продуктивність зайнятості з погляду працівника означає отримання трудового доходу, не меншого, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей. Продуктивність зайнятості з погляду роботодавця означає отримання прибутку від найманої праці.
Раціональна зайнятість – це одночасно і економічно, і соціально доцільна зайнятість. Це зайнятість, що обґрунтована процесами формування, розподілу (перерозподілу), використання трудових ресурсів з урахуванням статево-вікової, освітньої, професійної структур, розміщення трудових ресурсів. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць, що без шкоди для здоров’я дає змогу працівникові досягти високої продуктивності праці і мати заробіток, який забезпечує нормальне життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.
Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називають ефективною зайнятістю[2]. Ефективна зайнятість означає такий розподіл трудових ресурсів в територіальному та галузевому розрізах, за сферами прикладання праці та видами діяльності, який дає можливість у кожний момент часу одержати найбільший приріст матеріальних і духовних благ, і передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого [4]. Дана зайнятість відповідає якісному (інтенсивному) аспекту.
Таким чином, ефективна і вільно обрана зайнятість відображає стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі і робочими місцями, за якої створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу і дотримуються інтереси як окремих працівників, так і суспільства в цілому. Зрозуміло, що в зв’язку з постійним розвитком потреб людини і суспільства, з науково-технічним прогресом зростають кількісні та якісні параметри ідеалу ефективної зайнятості, в результаті чого його постійно треба прагнути, але неможливо досягти.
Новий підхід до вирішення проблем зайнятості, за визначенням МОП, це концепція глобальної зайнятості, яка враховує всі види економічної і соціально-корисної діяльності, формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку в розширену сферу економічно і соціально-корисної трудової діяльності з жорстким нормуванням кожному обсягу роботи і встановленням мінімального універсального доходу [4].
Концепція глобальної зайнятості означає:
врахування зайнятими не лише осіб, що одержують за свою працю грошову винагороду, але й осіб, які беруть участь у нетрадиційних ринках праці (тіньова економіка, праця домогосподарок, праця пенсіонерів у себе вдома тощо);
розподіл сукупного обсягу робіт між дорослим населенням країни через заходи активного регулювання зайнятості, як збільшення тривалості шкільного навчання, використання прогресивної шкали виходу на пенсію, поділ робочих місць, часткова зайнятість, збільшення тривалості відпусток та ін.;
встановлення річного гарантованого мінімального доходу для кожного дорослого громадянина, що передбачає фінансування з коштів, які виділяються на допомогу з безробіття, з прибутку підприємств і недержавних дотацій;
диверсифікацію режиму і форм праці як обов’язкове використання часткової зайнятості;
працівники старших вікових груп мають переходити на неповну зайнятість;
підвищення рівня освіти у період активного трудового життя.
На рисунку7.2. схематично показано основні групи чинників, що впливали на трансформацію зайнятості в процесі переходу українського суспільства від командно-адміністративної до сучасної перехідної економіки, а також ті, які впливатимуть на зайнятість у процесі подальшого руху суспільства від перехідної до соціально орієнтованої ринкової економіки. Знаки «+» або «–» біля кожного чинника означають його позитивний (+), негативний ( –) або суперечливий (+, –) вплив на зміни у сфері зайнятості.
Як бачимо з рисунка, зайнятість у командно-адміністративній економіці загалом характеризувалася такими основними ознаками: гарантована, примусова, загальна, неефективна, немобільна, рутинна. У процесі кардинальних соціально-економічних перетворень в Україні в 90-х pp. XX ст. характер зайнятості зазнав суттєвих як позитивних, так і негативних змін під дією найрізноманітніших чинників.
У результаті дії чинників, основні, з яких наведені на рисунку 7.2, відбулася істотна трансформація зайнятості. На кінець 90-х років зайнятість в Україні загалом характеризувалася такими основними ознаками: негарантована, економічно вимушена, неповна, мобільна, нераціональна, неефективна. Основним здобутком перехідного періоду у сфері зайнятості стала її демократизація та поширення ринкових форм зайнятості. Основними втратами – недовикористання людського потенціалу, критичне зменшення соціальних гарантій, різке падіння рівня життя значної частини населення, соціальне розшарування, високий рівень безробіття.
Рисунок 7.2 – Основні фактори трансформації зайнятості в процесі переходу суспільства від командно-адміністративної до соціально орієнтованої ринкової економіки [2]
За умови успішної дії названих чинників характерна для 90-х років XX ст. економічно вимушена, неефективна зайнятість в Україні загалом має докорінно трансформуватися. Зайнятість у соціально орієнтованій ринковій економіці характеризується такими основними ознаками: добровільна, ефективна, мобільна, регульована державою.