4.1 Сутність соціально-трудових відносин та фактори, що їх обумовлюють.

У процесі праці люди вступають у певні соціальні відносини, взаємодіючи один з одним. Об’єктивною основою взаємодії людей є спільність чи розбіжність їхніх інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Ці відносини нерозривно пов’язані з трудовими відносинами. На основі об’єктивних відносин складаються відносини соціально-психологічні, які характеризуються певним емоційним настроєм, характером спілкування людей і взаєминами в організації, атмосферою в ній [8].

Простежуючи еволюцію поняття соціально-трудові відносини, необхідно відзначити, що термін «трудові відносини» у вітчизняній літературі з’явився раніше – на початку 80-х років ХХ ст., а термін «соціально-трудові відносини» пізніше – із середини 90-х років ХХ ст. Заміна терміну «трудові відносини» на «соціально-трудові відносини» є цілком обґрунтованою, оскільки практика свідчить, що трудові відносини вкрай рідко існують без соціальної складової. Водночас соціальні відносини здебільшого виникають саме як наслідок трудової діяльності та результатів, що її супроводжують [3].

З кінця XIX до 60-х років XX ст. соціально-трудові відносини не виокремились у науку. У той час людина розглядалась як ресурс виробничої системи, тобто аналізувалася лише праця, яка вимірювалася затратами робочого часу та зарплатою. З 60-х років XX ст. у зв’язку з високою оплатою праці у розвинених країнах Європи й Америки продукція багатьох західних фірм стала неконкурентоспроможною порівняно з країнами Південно-Східної Азії. Багато підприємців визнало, що єдиним джерелом довгострокової переваги на ринку є знання здібностей своїх працівників і максимізація їх винахідливості, мотивації й людських відносин. Саме тоді починається розвиток організаційної культури: формуються загальні цілі, колективні цінності, харизматичні лідери, тверді позиції на ринку, контроль співробітників за допомогою соціальних коштів, утворюється система соціально-трудових [1].

Включення терміну «соціально-трудові відносини» в систему понять і категорій економіки праці пов’язане, по-перше, з розвитком наукових і прикладних уявлень про вклад людини у розвиток економіки. Етапи цього розвитку характеризуються початковим уявленням про людей як спеціальний ресурс («трудові ресурси») і про людину як про суб’єкт суспільного розвитку (наприклад відображено в понятті «людський фактор»). Наступний ступінь розвитку уявлень про людину як про суб’єкт економічної діяльності допускає використання як головного поняття «індивідуум, особистість». У цьому випадку людина розглядається як багатогранний, багаторолевий суб’єкт соціально-трудових відносин, створення необхідних умов для розвитку якого є завданням найвищої складності. По-друге, активне використання категорії «соціально-трудові відносини» обумовлено і тим, що вирішення найважливіших завдань соціально-економічної реформи в Україні (стабілізація соціально-економічних і політичних умов в країні, становлення і розвиток виробництва нового технологічного рівня, значне зниження інфляції і підвищення життєвого рівня населення) можливе насамперед на основі співробітництва усіх верств суспільства при проведенні погодженої політики в сфері соціально-трудових відносин і формуванні ефективної системи захисту інтересів їх учасників. По-третє, становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки в нашій країні, забезпечення її нормального функціонування можливе за умови її повноцінної інтеграції зі світовим господарством, що допускає формування соціально-трудових відносин у країні, вироблення механізму їх ефективного регулювання і входження національної системи соціально-трудових відносин у систему соціально-трудових відносин, яка визнається світовим співтовариством [8].

Категорія соціально трудові відносини, на відміну від категорій виробничі відносини і трудові відносини у їх традиційному розумінні, які пронизані ідеєю класової боротьби, відображає нову соціальну реальність й іншу ідеологію – ідеологію соціальної злагоди і суспільного розвитку на основі високої ефективності виробництва.

Соціально-трудові відносини – це комплекс взаємовідносин між найманими працівниками та роботодавцями (суб’єктами і органами сторін)за участю держави (органів законодавчої, виконавчої, судової гілки влади та місцевого самоврядування), що пов’язані з наймом працівників, використанням та оплатою їх праці, відтворенням робочої сили і спрямовані на забезпечення високого рівня та якості життя працівників і ефективної роботи підприємств [3].

Ці відносини охоплюють широке коло питань – від соціально-економічних аспектів майнових відносин до системи організаційно-економічних і правових інститутів, пов’язаних з колективними та індивідуальними переговорами, укладенням договорів і угод, визначенням умов праці, розмірів її оплати, вирішенням трудових конфліктів, участю працівників в управлінні виробництвом тощо.

Соціально-трудові відносини в сучасному розумінні їх сутності й змісту є сферою не класового протистояння, а взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між покупцями й продавцями трудових послуг на ринку праці за участю держави. Соціально-трудові відносини пройшли у своєму розвитку чотири стадії [2].

1. ранньокапіталістична, що характеризується повною незахищеністю працівника від свавілля роботодавця.

2. конфронтаційна, однією з основних ознак якої є організований страйковий рух.

3. стадія змагального співробітництва, для якої характерні динамічний паритет сторін, розуміння їх взаємозалежності.

4. стадія соціального партнерства, що характеризується орієнтацією на забезпечення оптимального балансу в реалізації інтересів сторін.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві проходить під впливом певних чинників, значимість яких визначається історичним, економічним, соціокультурним і політичним змістом.

До основних чинників слід віднести наступні [4]:

• особливості соціальної політики;

• глобалізацію економіки;

• розвиток суспільної праці та виробництва;

• життєвий цикл розвитку підприємства (організації).

Соціальна політика – це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.

Завданням соціальної політики є діяльність державних та громадських інститутів, соціальних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), яка спрямована на реалізацію соціальних потреб людини на основі принципу соціальної справедливості при дотриманні її громадянських прав та свобод.

Соціальна політика включає законодавчо або іншим чином встановлені гарантії соціального захисту, соціальної підтримки та соціальної допомоги, які представляють собою різні системи заходів, диференційовані за адресною спрямованістю [4]:

1. соціальний захист – система законодавчих, економічних, соціально-психологічних гарантій, яка надає працездатним громадянам рівні умови для покращення свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу в конкретних економічних умовах, а непрацездатним та соціально вразливим верствам населення – перевагу в користуванні суспільними фондами споживання, пряму матеріальну підтримку, зниження податків;

2. соціальне забезпечення – система заходів, направлених на поліпшення умов життя тих груп населення, котрі з різних причин перебувають у гіршому становищі, ніж переважна більшість суспільства. Соціальне забезпечення включає пенсії і різного роду допомоги (у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю й пологами, по догляду за дитиною до 3 років, на поховання та ін.);

3. соціальна допомога – це система соціальних заходів у вигляді сприяння, підтримки і послуг, що надаються окремим особам чи групам населення соціальною службою для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їхнього соціального статусу, повноцінної життєдіяльності та адаптації в суспільстві;

4. соціальна підтримка – система заходів з надання допомоги певним категоріям громадян, які тимчасово опинилися у важкому економічному становищі (частково або повністю безробітні, молодь, що навчається та ін.), шляхом надання їм необхідної інформації, фінансових коштів, кредитів та інших пільг.

Соціальна політика фактично являє собою синтез декількох великих напрямків державної політики, в тому числі [6]:

• політики в області праці, соціально-трудових відносин;

• політики в області доходів населення;

• політики зайнятості, регулювання ринку праці;

• міграційної політики;

• житлової політики;

• політики в області соціальної сфери;

• демографічної політики;

• екологічної політики.

Отже, соціально-трудові відносини є ключовим елементом будь-якої економічної системи, «серцевиною» усього комплексу суспільних відносин, оскільки саме від їх характеру та досконалості безпосередньо залежать якість трудового життя, соціальна злагода у суспільстві, продуктивність праці і, зрештою, соціально-економічний прогрес. За рівнем розвитку соціально-трудових відносин можна судити про міру соціалізації відносин між працею та капіталом, рівень демократизації суспільства і соціальної орієнтованості економічної системи, досконалість суспільного буття загалом. Наукові теорії, спрямовані на формування справді партнерських, ефективних соціально-трудових відносин і конструктивна практична діяльність розвинутих країн у цій галузі стали одним з найвагоміших досягнень світової цивілізації [2].

Створення в Україні нової системи соціально-трудових відносин, адекватних соціально орієнтованій ринковій економіці, має передбачати на забезпечення свободи і прав людини (як найманого працівника, так і роботодавця); людський розвиток; розширене відтворення робочої сили; інтелектуалізацію праці; стабільність і ефективність зайнятості; захист національного ринку праці; гідну працю; належний соціальний захист і соціальне забезпечення.