2000 Р. — початок економічного зростання в Україні

66.Культурний розвиток незалежної України

З проголошенням незалежності проблема духовного відродження української нації посіла провідне місце у загальнодержавних планах. Проходило оновлення суспільства, радикальне реформування культури з урахуванням національного складу населення, його релігійних переконань, потреб системи народної освіти, науки, мистецтва. На момент проголошення незалежності в Україні проживало 52 млн. чоловік, це представники понад 130 національностей: 11,4 млн. росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдован, 234 тис. болгар, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін. З огляду на це, керівництво країни окреслило загальний державний курс розвитку культури, відображений у документі «Основи законодавства України про культуру» (1992 р.). У ньому декларувалося визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності та ін. Проголошені норм було закріплено законами «Про музей та музейну справу», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність». Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. їх було доповнено законами про благодійну діяльність та охорону культурної спадщини. Ці документи формували належну правову базу та створювали правовий простір для подальшого розвитку культури.

Перші зміни відбулися в царині літератури та мистецтва. Більшість письменників переходить до творчого плюралізму, залишаючи у минулому методи соціалістичного реалізму. Літератори беруть активну участь у реформуванні українського суспільства, обираючи головним методом впливу публіцистику. Слід відзначити наповнену високим громадсько-політичним змістом творчість О. Гончара, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Яворівського та ін. Поряд із цим, в українську літературу із небуття повертаються донедавна забуті твори та їх автори. Активну підтримку цьому надавала держава. За її участі організовувалися форуми інтелігенції України (1991 р.), відзначалися ювілеї відомих науковців, проводилися фестивалі української пісні, книги та ін.

Визначальним фактором розвитку української книги та літератури було книговидання. Після 1991 р. в Україні розпочався період довготривалої економічної кризи, що негативно позначилося на діяльності економіки, культури, освіти. Це спричинило перехід від домінування державного сектору в книговиданні до приватного. Відбувалось поступове скорочення накладу книжок через зменшення купівельної спроможності громадян, комерціалізація видавничої справи. Більшість продукції була орієнтована на широкий загал, скорочувалася частка наукової чи суспільно значущої продукції. Серед періодичних видань домінували розважальні номери, а в художній літературі – детективи і романи. Кількість книжок на ринку була значно більшою через завезення частини їх із Російської Федерації. Покращити ситуацію був покликаний закон «Про видавничу справу» (1997 р.), а також організація книжкових ярмарків, фестивалів та форумів. Трансформація книговидавничої справи негативно позначилася на стані бібліотечної сфери. З 1991 р. до 2008 р. кількість бібліотек скоротилася з 25 до 20 тис. При цьому суттєво зменшився бібліотечний фонд: з 419 млн. примірників до 352 млн. Стали малодоступними чи взагалі припинилися окремі види співпраці, особливо міжбібліотечного абонемента. За таких умов вирішенням існуючих проблем став Інтернет та переведення бібліотечних фондів в електронні бази даних. Це дозволило отримати доступ до книжок широкому загалу без зайвих матеріальних витрат. Проте через недофінансування цих програм робота велася слабко та розтягнулася у часі.

Трансформація українського суспільства сприяла розвитку театральної та музейної сфери. Незважаючи на економічну кризу, тут вдалося не лише зберегти кадри, але й розширити творчий потенціал. Якщо на 1991 р. в Україні нараховувалося 130 театрів та 225 музеїв, то на 2008 р. їх кількість зросла до 138 і 478 відповідно. При цьому як альтернатива державним виникли приватні установи: «Театр Бенефіс», «Театр зірок» у Києві. Значною результативністю характеризувалась діяльність музеїв. Окрім збільшення кількості різноманітних експозицій, керівництвом країни приймається курс у напрямку повернення незаконно вивезених з України культурних цінностей. Підписуються угоди із країнами щодо проведення пошукових робіт, створюються спеціальні комісії та програми. Цього питання торкнулись і в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 р.).

Аналогічна ситуація простежувалась в кінематографі. За майже 20-річний період незалежності кількість демонстраторів кіно скоротилася з 25 тис. одиниць у 1991 р. до 2,4 тис. у 2008 р. Різко зменшилась і кількість відвідувань кіносеансів – з 416 млн. чоловік у 1991 р. до 11 млн. у 2008 р. Головна причина цього – занепад українського кінематографа. Витративши в Україні у 1991 р. на зйомки художніх фільмів 25 млн. карбованців, держава заробила лише 760 тис. Це при тому, що Україна і Росія з їх багатомільйонним населенням мали найкращі кінематографічні ринки. Прорив західної культури значно потіснив українську та російську, хоча це було зумовлено новим характером продукту, його касовістю, а не якістю. За таких умов значна увага почала приділятися пропаганді вітчизняного кінопродукту, проведенню та участі українських режисерів у міжнародних кінофестивалях.

Не меншої уваги приділялося розвитку освіти. Перед нею ставився цілий ряд завдань, спрямованих на виховання сучасного громадянина. На початку 90-х рр. ХХ ст. почала формуватися і законодавча база, приймається Закон «Про освіту». Він був покликаний урізноманітнити форми шкільної освіти, які б враховували інтереси, нахили, здібності дітей. Продовжуючи реалізацію взятого курсу реформ, у 1993 р. Кабінет Міністрів затверджує програму «Освіта». Вона передбачала децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; варіативність навчальних програм. Як результат, в усіх освітніх закладах відбулися кардинальні зміни. Розширилась мережа шкіл з поглибленим вивченням предметів, відкрилися нові види навчальних закладів: гімназії, ліцеї, коледжі. Переломним у цьому став кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст. У 1999 р. було прийнято Закон «Про загальну середню освіту». У ньому давались правові, організаційні та фінансові засади розвитку системи загальної середньої освіти. З 1 вересня 2001 р. вводилась обов’язкова 12-річна повна загальна середня освіта. Однак потім останнє рішення було скасоване.

Кардинальні зміни відбулися й у системі вищої школи. Від початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні береться курс на демократизацію освіти у вищих навчальних закладах, наближення до європейських стандартів. Поряд із державними, почали створюватись навчальні заклади, які базувалися на інших формах власності, – приватні, регіональні. Вводилася контрактна система навчання. Навчально-виховний процес трансформувався відповідно до вимог болонського процесу. Збільшувався акцент на самостійну роботу студента, його творчість. Як результат, протягом 1991-2008 рр. кількість вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації зменшилася з 754 до 528, тоді як кількість ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації зросла з 149 до 353.

Важливим аспектом національно-культурного відродження України була наука. За рівнем її розвитку Україна посідала перше місце у світі. Однак економічна криза початку 90-х рр. ХХ ст. негативно позначилась на її стані. Це призводило до відтоку кадрів з наукових установ. Якщо в 1995 р. в Україні кількість спеціалістів, які виконували наукові дослідження та розробки, становила 179,8 тис. осіб, то у 2000 р. цей показник зменшився до 120,8 тис., а у 2005 – до 105,5 тис. осіб. Цей факт мав дві особливості: негативну – відтік спеціалістів; та позитивну – очищення наукових лав від людей, що приходили в науку через гроші. Більшість учених були поставлені в жорсткі умови виживання. Бюджетне фінансування науки протягом 90-х рр. ХХ ст. скоротилося з 3,1% ВВП, до 0,6%, а потім взагалі до 0,3%. Однак, незважаючи на це, наука продовжувала свою діяльність. Центром наукового розвитку України стала Академія наук. Вона почала самостійно шукати вихід із складного становища шляхом міжнародної кооперації. НАНУ виступила ініціатором створення Міжнародної асоціації академій наук (МААН), налагодила відносини із країнами світу, що мали високий науковий потенціал. Результати такої роботи були надзвичайно великі. Україна взяла участь у реалізації програми «Морський старт», створенні міжнародної космічної станції (МКС).

Відродження духовних засад українського суспільства варто вести з 1991 р. – від прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». У ньому вперше релігійним організаціям надавалося право на просвітницьку, доброчинну, виробничу та інші види діяльності. Такі дії сприяли розвитку релігій в Україні, проте вони мали ряд негативних тенденцій. Відсутність певної обізнаності з питань релігій сприяло швидкому поширенню діяльності сект та різноманітних сумнівних релігійних громад на кшталт «Білого братства». Давалася взнаки і роз’єднаність православних. На території України діяли Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ). При цьому якщо УГКЦ була унікальною у своєму роді, то інші церкви, будучи православними, конкурували між собою. Складним періодом був 1992 р., коли відбувся розкол УПЦ на два патріархати. У 1992 р керівництво УПЦ на чолі з Філаретом звернулось до УПЦ з проханням надати українському православ’ю статусу автокефалії. Однак у відповідь Філарета було позбавлено стану, а на його місце призначено Володимира. На це Філарет відреагував створенням УПЦ КП та переходом туди частини священиків.

Незважаючи на це, популярність релігії зростає. З кожним роком збільшується кількість релігійних організацій. З 1991 до 2008 рр. вона зросла з 17 045 до 32 018 організацій. Одночасно збільшилася кількість віруючих. Найбільшими громадами залишались УПЦ МП – 11 444 приходи, УПЦ КП – 4 093, УАПЦ – 1 183, УГКЦ – 3 566, римо-католицька – 901, Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів – 2 516, свідки Єгови – 685, Об’єднання хасидів Хабад Любавич юдейських релігійних організацій України – 107, Духовне управління мусульман Криму – 346. Цими організаціями проводилася вагома робота. Церкви виконували важливі соціальні функції, які дуже часто не спроможна була реалізувати держава. За їх участі відкривалися релігійні бібліотеки, центри при вищих навчальних закладах.