5. Походження слов’ян та їх розселення на території України

Одним із найдавнішних народів, що населяв Європу, були слов’яни. Вони –предки 15 сучасних європейських народів. Необхідно відзначити, що слов’янські племена неоднорідні і діляться на три гілки: східну, західну, південну. Білоруси, росіяни, українці відносяться до східних слов’ян. З приводу походження слов’яніснують дві основні теорії: автохтонна (слов’яни є споконвічними жителями Східної Європи) і міграційна(слов’яни прийшли на свою нинішню територію).Слов’яни як самостійна етнічна спільнота вийшли на історичну арену на початку І тис. н.е. Місцепочаткового проживання (прабатьківщина) поки в повній мірі не з’ясовано. Існує декілька концепцій походження(етногенезу) слов’ян. Найбільш поширеними є:

1. Дунайська концепція походження слов’ян. Її започаткував літописець Нестор, який у „Повістіминулих літ” писав, що найдавнішні слов’янські землі – нижня течія Дунаю. Однак археологічні матеріалине підтверджують концепцію дунайської прабатьківщини слов’ян.

2. Скіфо-сарматська концепція слов’янського етногенезу. Вона з’явилася у добу Середньовіччя.Вперше її було викладено на сторінках Баварської хроніки ХІІІ ст. За цією концепцією предками слов’янбули скіфи і сармати, які прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя й осіли в південнійчастині Східної Європи. Звідти вони згодом розселилися на північ і захід. Ця концепція не мала серйозногонаукового обгрунтування, хоча й була популярною серед західноєвропейських вчених ХІV-ХVІІІ ст.

3. Вісло-Дністровська концепція походження слов’ян. Вона була започаткована чеським вченимЛ.Нідерлє на початку ХХ ст. Відповідно до цієї концепції слов’яни заселяли землі між Віслою і Дністром, їхцентром була Волинь.

4. Вісло-Одерська концепція слов’янського етногенезу. Вона була обгрунтована польськимивченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським та ін. у 30-40-х роках ХХ ст. Ця концепція локалізуєслов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

5. Дніпро-Одерська концепція, яка у 50-60-х рр. ХХ ст. була висунута польським археологом(В.Геньзель) та російськими (Б.Рибаков, П.Третяков). Вчені значно розширили ареал зародження слов’янськогоетносу. Вони вважають прабатьківщиною слов’ян у ІІІ-ІІ ст. до н.е. землі між Дніпром і Одрою. З появоюзарубинецької культури (ІІ-І ст. до н.е.) центр слов’янського етногенезу перемістився на територію міжВіслою і Дніпром. Ця концепція розвивається і збагачується сучасними українськими істориками (В.Баран,Р.Терпиловським та ін.).Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е.Тацита, Плінія Старшого, Птоломея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім „слов’яни”вперше вжили візантійські автори Іоанн Ефеський, Менандр та ін. Найповніше ранньослов’янська історіявикладена у творах візантійських хроністів Йордана „Про походження та діяння гетів” або „Гетика” (551 р.)і Прокопія Кесарійського „Історія війн”.Отже, слов’янство, як самостійна етнічна спільнота сформувалася і вийшла на історичну арену напочатку І тис. н.е. Це був динамічний та драматичний час Великого переселення народів (ІІ-VІІ ст).Першопоштовхом цього процесу, на думку О.Д.Бойко, стало переміщення готів з Прибалтики доПричорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши зПричорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Післяйого смерті (451 р.) гунська держава поступово втрачає силу і розпадається.Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни,починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з527 р. походи слов’ян разом з іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними.Посилилися міграційні процеси й на інших напрямках. У V ст. частина слов’ян досягла Дніпра. Загалом, удругій половині І тис. н.е. слов’яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на Заході, Межріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор’ї напівдні.Водночас міграційні процеси започаткували розпад єдиної слов’янської спільноти і формуванняокремих слов’янських народів. Візантійський хроніст Йордан сповіщає, що в VІ ст. вже існувало три гілкислов’ян: венеди, які проживали північніше верхів’я Вісли; склавіни – у межиріччі Дністра і Дунаю доверхів’я Вісли та анти – північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів (східних слов’ян)більшість істориків вважають предками сучасних українців.

Говорячи про їхнє суспільно-політичне життя, необхідно відзначити, що вони віддавали перевагу демократичному устрою, а точніше так званій військовій демократії. У них не було сильної диференціації, а усі люди булі рівні й вільні. При цьому, намагаючись захиститись від кочових народів, що постійно атакували їх, вони розпочинають державотворчі процеси та об’єднуються в протодержави: найбільш відомою з яких є антське державне об’єднання. В економічній сфері вони активно розвивають землеробство, різні види ремесел, металургію, торгували із грецькими державами полісами. Все це призводить до швидкого розкладання родового ладу та формування на його базі нової сусідської громади. Як результат відбувається поступовий перехід до феодальних відносин, проходить об’єднання частини племен та виникає нова держава Київська Русь.