46.Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях у 20-30х роках. XXст.

Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70% до 43 % дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. До спілки селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, A. Головко, до спілки пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, B. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів — П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання завдяки своїм фільмам «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села.

У середині 20-х років 80% населення республіки складали українці, а 20% — представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 p., в яких проголошувалась рівність мов і у зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — уже 23. У книговидавничій справі наклад друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального накладу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60 % республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшин ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких,24 болгарських.

З кінця 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою націонал-ухильництва і націоналізму.

47.Індустріалізація в Україні і її наслідки.

У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країнЄвропи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР наіндустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведенняіндустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) грудень (1927.) затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928- 1932 рр.), в якому підтверджувалася генеральна лінія на прискорення індустріалізації народногогосподарства. Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництваі прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатностікраїни. Метою індустріалізації було технічне переозброєння економіки и перетворення СРСР з аграрноївідсталої країни на високорозвинену промислову державу.Причини проведення індустріалізації:– необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умовворожого оточення і можливої економічної ізоляції;– прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісногоскладу робітничого класу.Проведення індустріалізації мало низку труднощів:– країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування;– суттєво бракувало кваліфікованих кадрів.– однією з головних вад проведення індустріалізації було й те, що вона почалася не з легкої, а зважкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.Джерела індустріалізації:– інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;– примус населення до придбання облігацій державної позики;– збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.– продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.– використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух,неоплачувана праця на суботниках, недільниках).– широке використання праці в'язнів;– жорсткий режим економії бюджетних коштів.Індустріалізація в Україні здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народногогосподарства й мала свої особливості:– інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустралізації,значної частини загальносоюзних коштів. За роки першої п'ятирічки в розвиток промисловості Українибуло інвестовано понад 20% загальносоюзних капіталовкладень;– побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об'єктів.У 20-30-ті роки в промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. У роки першої п'ятирічки (1928-1932 рр.) булозбудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступніп'ятирічки – Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та іншіпідприємства;– нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У роки першоїп'ятирічки з 1500 промислових підприємтсв, що споруджувалися в СРСР, 400 (26,7%) будувалося вУкраїні, у другій п'ятирічці відповідно 4500 і 1000 (22,2%), у третій – 3000 і 600 (20%) заводів;– поява в промисловому комплексі України нових галузей: електрометалургія, кольорова металургія,хлібопекарська, комбікормова, молочна, маслопереробна галузі та інші;– значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії. У першійп'ятирічці у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку тахарчову – лише 12,5%;– темпи витіснення приватного сектора в економіці України були вищими, ніж в СРСР загалом.Підсумки індустріалізації:– республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну;– зміцнилась обороноздатність країни;– відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкійпромисловості.– було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, картковасистема, нестача товарів широкого вжитку);– було установлено монополізм державної власності;– відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпіврозвитку економіки;– створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну.