44. Унр в період Директорії

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьмановіУкраїнський національно-державний союз (з серпня – Український союз). 13 листопада для керівництваповстання був обраний тимчасовий орган УНР – Директорія.Директорія складалася з п'яти осіб: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра,Ф.Швець. Пізніше її склад змінювався.У листопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні силигетьмана П.Скоропадського, а на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом із німецькими військами виїхав до Берліна. До Києватріумфально в’їхала Директорія.Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій.У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив:– поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;– проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;– запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;– поновлення 8-годинного робочого дня;– право на діяльність профспілок і проведення страйків;– поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд – Раду Міністрів.Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.Однак більшість із цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точиласяпостійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися упоглядах на державний устрій України. По суті у цей період на політичному полі України діялирізновекторні політичні сили, що відбивали позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп:українська інтелегенція і частина селянства підтримувала ідею незалежності України; робітничий клас,ліворадікальна інтелегенція, більшість селянста – більшовицьку радянську Росію; буржуазія, заможнеселянство, російськомовна інтелігенція виступала за „єдину і неподільну Росію”. На місцях влада належалакомандирам частин – отаманам.У грудні 1918 р. і січні 1919 р. у Києві відбулися засідання Трудового Конгресу – законодавчогооргану влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив своюроботу.У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія,Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдніУкраїни. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, анатомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.У 1919-1920 рр. УНР опинилася в сткрутному становищиі: на півночі – війська більшовиків; напівдні – війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтувавукраїнським національним питанням; на заході – польська армія.Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які буливихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легкопіддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отаманивідмовлялися виконувати накази й діяли самочинно). У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державноїрозбудови. Голова уряду В.Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але безбільшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошуккомпромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії середнаселення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Такаситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональнихінтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинитихвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росіїбільшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Наступ радянських військ почався у грудні 1918 р., 5лютого 1919 р. вони взяли Київ. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита. Директоріязалишила Київ, у травні 1919 р. вона переїхала до Східної Галичини. Її керівництво опинилося вміжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушилаумови Варшавського договору 1920 р.Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати ізапропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувалапомилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль упоразці Директорії. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України іС.Петлюра емігрує за кордон.