16.Кревська (1385), Люблінська(1569) унії, їх зміст і наслідки.

Кревська унія

Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною цього було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів і своїх братів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла. Крім того, Ягайло знищив свого дядька Кейстута (того задушено у в’язниці у 1382 р.), продовжував боротьбу з іншими братами. Від терору, розпочатого Ягайлом, два його брати звертаються до Москви. Становище князя стає загрозливим. З одного боку тиснула Польща, яка не позбулася планів розширити свою територію за рахунок українських земель належавши Литві,з другого – Тевтонський орден, а далі, на сході, новий міцний противник Московське князівство.

Таким чином, за вісім років правління Ягайло не здобув ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція польських панів одружитися з королевою Ядвігою і дістати польську корону, щоб укріпити своє положення, була для нього дуже важливою. Такі причини штовхали литовського князя до підписання Кревської унії.

Після смерті польського короля Казимира за договором корона перейшла до Людовика Угорського. Після його смерті у 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та Ядвіга. На підставі договору, старша Марія мала дістати корону і об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте польські пани не погодилися з її кандидатурою. Було вирішено, що польською королевою стане молодша сестра Ядвіга, яка і була коронована у 1384 р. Спочатку її одружили з австрійським герцогом. Але цей шлюб не задовольнив польську шляхту і його було розірвано.

Становище Польщі було тяжким: з одного боку загрожувала їй Угорщина, з другого – точилася боротьба за польську корону. Тому були розпочаті переговори з литовським князем Ягайло.

У серпні 1385 р. було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Польщі i Литви шляхом укладання шлюбу литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Згідно угоди Ягайло обіцяв:

• прийняти католицьку віру і перевести на неї все Велике князівство Литовське;

• ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі;

• повернути Польщі землі, забрані будь ким;

• прилучити литовські й руські землі до Корони Польської;

• звільнити полонених (очевидно Литвою) поляків.

Необхідно сказати, що значення унії двояке: з однієї сторони вона створила умови для утримання агресії тевтонців, а з другої – відкрила шлях для польської експансії на українські землі, передачі казни Великого князівства Литовського Польщі, насильницьке розповсюдження католицизму i т. ін.

Кревська угода фактично ліквідувала Велике Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Очолив цей протест проти свавільного антидержавного акту Вітовт, син Кейстута, задушеного за наказом Ягайла. Вітовт спочатку очолив Литовське князівство як заступник Ягайла. Авторитет його зростав. У 1398 р. литовські та руські бояри проголосили його королем Литовським та Руським. Кревська унія була скасована.

Зміцнення позицій Вітовта як великого князя Литовського не залишилось поза увагою польського уряду. У результаті польсько-литовських переговорів 1413 р. було укладено Городельську унію, умовами якої визнавалося право Литви на політичну самостійність. Однак це не задовольнило ту частину литовської знаті, що прагнула її повної незалежності. Зростало обурення білоруської й української знаті привілеями католиків. Тому після смерті Вітовта в 1430 р. вона без згоди Ягайла обрала великим князем його молодшого брата Свидригайла – особу дуже вольову, хоробру й енергійну, але неврівноважену й жорстоку, посередніх здібностей політика й воєначальника. Невдоволений захопленням поляками Західного Поділля, що належало йому, Свидригайло пішов на розрив із Польщею. Влітку 1431 р. під Луцьком відбулася битва його військ з польськими, в якій литовський володар зазнав невдачі. Проте боротьби не припинив. Тоді польський двір у серпні 1432 р. організовує переворот: великим литовським князем проголошується брат Вітовта Сигізмунд.

Українська й білоруська знать відмовилася визнати його владу й заявила про утворення Великого князівства Руського, яке очолив Свидригайло. До складу князівства ввійшли Київщина, землі Чернігівщини й Сіверщини. Волинь, Поділля, Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. У воєнних діях почав брати гору Свидригайло. Занепокоєний Ягайло видає привілей про зрівняння в правах православної знаті з католицькою, що підштовхнуло частину останніх до переходу на бік Сигізмунда. Трагічною для долі Великого князівства Руського стала битва 1 вересня 1435 р. на р. Швянті під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві), в якій військо Свидригайла зазнало жахливої поразки (полягли 13 і потрапили до полону 40 руських князів). Наступного року від Руського князівства відпали Смоленська, Полоцька й Вітебська землі. Таким чином, у середині 30-х років XV ст. цей осередок руської державності фактично припинив існування.

Після смерті Сигізмунда в 1440 р. великим князем обирається син Ягайла Казимир. Побоюючись нового повстання, правлячі кола Литви визнали Свидригайла великим князем удільного Волинського князівства й відновили удільність Київського князівства. Але ненадовго. Скориставшись смертю Свидригайла в 1452 р., Казимир ліквідував Волинське князівство, а в 1471 р. Київське. Повстання Свидригайла – останній збройний виступ знаті, спрямований на відродження Руської держави, зазнало повної невдачі.

Люблінська унія (1569 р.)

На середину ХVІ ст. українські князі та верхівка панства втрачають роль виразника й провідника політичних прагнень України. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовляються від планів розбудови національної держави, зрікаються ідеї поновлення українських князівств. Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського сейму, робота якого розпочалася 10 січня 1569 р. Він мав розв’язати питання унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.

Які фактори штовхали уряди обох держав до створення єдиного державного утворення? Правлячі кола Литви були вкрай стурбовані невдачами у війні з Московією й реальною загрозою втрати незалежності. Дедалі важче (через послаблення держави) ставало захищати південні рубежі від агресивного Кримського ханства. Всередині країни, за умов проведення політико-адміністративних реформ 1564-1566 рр., серед значної частини представників литовської, білоруської й української шляхти зросли симпатії до Польщі, оскільки її суспільні порядки видавалися їм ідеальними. Саме вони й виступили найпослідовнішими і найпалкішими прихильниками унії.

Щодо Польщі, то її уряд і панівна верства домагалися унії ще з кінця ХІV ст. На середину ХVІ ст. Польща була такою ж агресивною державою, як і Московія, і, попри всі відмінності в культурному та політичному житті, стосовно до українських земель обидві держави дотримувались однакової позиції: прагнули ними заволодіти. Польща керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані.

Робота сейму, який розглядав унію, від самого початку набула гострого характеру, бо литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські – інкорпорації (включення) Литви до складу Польщі. Не зважаючи на всі суперечності 1 липня унія була укладена. Вона передбачала об'єднання двох держав «в одне нерозривне тіло» – федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно «спільна справа»).

Новостворена держава мала управлятися єдиним загально обраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі державні інституції існували й далі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща.

Офіційно ні Польща, ні Литва під час переговорів не розглядали політичний статус українських земель в об’єднаній державі. Інкорпорувавши українські землі до складу цієї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Крім того в унії було записано, що «міські справи магдебурзького права» в українських містах мали вестися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного».

Доцільно звернути увагу на те, що Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки. З одного боку негативними наслідками були:

• посилення польської експансії на етнічні українські землі i посилення національного гноблення;

• закріпачення селян (Литовський статут 1588 р.);

• руйнівний наступ католицизму;

• наростання соціальної напруги;

• впровадження польської мови в установах;

• переслідування української мови i православної вiри;

• полонізація тогочасної еліти.

А з другого боку позитивними наслідками унії були:

• возз’єднання українських земель, хоча і в межах іншої держави;

• залучення їх до західноєвропейської культури;

• могутній спалах національно-визвольного та культурно-освітнього рухів усіх станів.

Таким чином, Люблінська унія законодавчо оформила перерозподіл українських земель між Польщею та Литовською державою на користь першої. Хоча з формально-правового погляду цей акт справді виглядав «вповні парламентарним» та був схвалений представниками української шляхти, все ж, за своєю суттю, він становив загарбання Польщею чужоземної території. Унія відкрила Польщі шлях до використання природних багатств цієї території для нарощування своєї економічної та воєнної потужності, наділення чисельної верстви панівного стану родючими землями. Українському населенню вона принесла різке посилення визиску, що супроводжувалося національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням і викликало грандіозний вибух 1648 р.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території відрізнялися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.