40. В.О.Сухомлинський «Серце відддаю дітям», «Методика виховання колективу».

У 1 класі він взагалі не визнає "чистих" уроків читання, письма, математики тощо. У роботі "Серце віддаю дітям" Василь Олександрович ділиться своїм досвідом: "Як тільки діти починали втомлюватись, я переходив до іншого виду роботи". Могутнім засобом урізноманітнення праці було малювання. "Ось я бачу, що читання починає стомлювати дітей. Кажу: "Розгорніть, діти, свої альбоми, намалюємо казку, яку ми читаємо". Зникають перші ознаки втоми, в дитячих очах радісні вогники, одноманітна діяльність змінилася творчістю". Це ж стосується й інших уроків. Успіхам у практичній педагогічній і творчій науково-педагогічній діяльності В.О. Сухомлинського сприяло глибоке знання народної педагогіки. Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної мудрості в навчанні та вихованні учнівства. У багатьох своїх творах педагог радив учителям, батькам брати в користування усе цінне, створене народною педагогікою і створювати умови правильного виховання дітей, які століттями діяли в українських родинах. В.О. Сухомлинський широко використовував казки, оповіді, приказки і прислів'я, пісні, народні традиції і обряди у повсякденній вчительській роботі, у своїх творах показував їх доцільність у духовному зро¬станні учнівської молоді. Так, у праці "Серце віддаю дітям" він надає казці таку роль: "Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка — благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Патріотична ідея казки — в глибині її змісту, створені народом казкові образи, що живуть тисячоліття, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу". Така ж висока оцінка у вихованні дітей дається народній пісні, традиціям тощо.

На думку В. О. Сухомлинського, колектив – це «складна духовна спільність людей, що стоять на різних ступенях інтелектуального, ідейного, морального, громадського, трудового, естетичного розвитку».

Особливу увагу педагог звертав на гуманізм взаємин людини і колективу. На його погляд, – це діалектична єдність двох взаємопов'язаних і взаємозумовлених сторін, єдність, що постійно розвивається і вдосконалюється. З одного боку, піклування й відповідальність людини за людину і за колектив: «Відповідальність людини за людину для життя колективу – це те ж саме, що цементний розчин для будівництва будинку з цегли: немає розчину – не будується будинок, немає відповідальності людини за людину – немає і колективу». З іншого боку – відповідальність і піклування всього колективу «...про ровесника, про молодшого товариша, про старого і немічного, про людину, яка потребує повсякденної допомоги».

41. Методологічні основи педагогіки

Методологія - це система принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності.

У сучасній літературі під методологією розуміють перш за все методологію наукового пізнання, тобто вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності.

Методологія науки дає характеристику компонентів наукового дослідження його об'єкту, предмету аналізу, завдань дослідження, сукупності дослідницьких засобів, необхідних для їх вирішення, а також формує уявлення про послідовність руху дослідника в процесі вирішення дослідницьких завдань.

Під методологією педагогічної науки слід розглядати як сукупність теоретичних положень про педагогічному пізнанні і перетворенні дійсності.

Будь-яка методологія виконує регулятивні, нормативні функції.

У своїх наукових пошуках педагогіка послуговується різноманітними методами (способами) пізнання педагогічної дійсності, вивченням яких переймається методологія педагогіки.

Методологія педагогіки є багаторівневою системою, яку утворюють:

1. Філософська методологія (виражає світоглядну інтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу).

2. Загальнонаукова методологія (опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності. Такими принципами є системний підхід, моделювання, статистична картина світу.)

3. Конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження в конкретній науці).

4. Дисциплінарна методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження, які використовують у певному розділі науки, наприклад у дидактиці.

5. Методологія міждисциплінарних досліджень.

Цій багаторівневій системі властива супідрядність рівнів, відповідно до якої філософський рівень є змістовою основою будь-якого методологічного знання, визначає світоглядні підходи до процесу пізнання й перетворення дійсності.

Методологія конкретної науки включає в себе як проблеми, специфічні для наукового пізнання в цій галузі, так і питання, висунуті на більш високих рівнях методології.

Основні методологічні підходи в педагогіці:

1.Системний підхід.

Сутність: відносно самостійні компоненти розглядаються як сукупність взаімосвязних компонентів: мети освіти, суб'єкти педагогічного процесу: педагог і учень, зміст освіти, методи, форми, засоби педагогічного процесу.

Завдання вихователя: облік взаємозв'язку компонентів.

2.Особистісний підхід.

Сутність: визнає особистість як продукт суспільно-історичного розвитку і носія культури, і не допускає зведення особистості до натури. Особистість як мета, суб'єкт, результат і головний критерій ефективності педагогічного процесу. Унікальність особистості - її інтелектуальна

моральна свобода, право на повагу.

Завдання вихователя: створення умов для саморозвитку задатків і творчого потенціалу особистості.

3.Діяльнісний підхід.

Сутність: діяльність-основа, засіб і умова розвитку особистості, це доцільне перетворення моделі навколишньої дійсності.

Завдання вихователя: вибір і організація діяльності дитини з позиції суб'єкта пізнання праці і спілкування (активність самого). Це передбачає: усвідомлення, цілепокладання, планування діяльності, її організація, оцінка результатів і самоаналіз (рефлексія).

4.Полісуб'єктний (діалогічний) підхід.

Сутність людини багатша, ніж її діяльність. Особистість-продукт і результат спілкування з людьми і характерних для неї відносин.

Завдання вихователя: відслідковувати взаємини, сприяти гуманним відносинам, налагоджувати психологічний клімат у колективі. Діалогічний підхід в єдності з особистісним і діяльнісним становить сутність методології гуманістичної педагогіки.

5.Культорологічний підхід.

Сутність: аксіологія - вчення про цінності і ціннісної структурі світу. Обумовлений об'єктивною зв'язком людини з культурою як системою цінностей, виробленої людством. Освоєння людиною культури являє собою розвиток самої людини і становлення його як творчої особистості.

Завдання вихователя: прилучення до культурного потоку, активізація творчості.

6.Етнопедагогічний підхід.

Сутність: виховання з опорою на національні традиції, культуру, звичаї. Дитина живе в певному етносі.

Завдання вихователя: вивчення етносу, максимальне використання його виховних можливостей.

7.Антропологічний підхід.

Сутність обгрунтував Ушинський. Це системне використання даних усіх наук про людину та їх врахування при побудові і здійсненні педагогічного процесу.

Виділені методологічні підходи педагогіки як галузі гуманітарного знання дозволяють:

1) визначити її дійсні проблеми та способи їх розв'язання;

2) проаналізувати всю суму освітніх проблем і встановити їх порядок значущості (ієрархію);

3) реалізувати гуманістичну парадигму освіти.

42. Моральне виховання — це виховний вплив школи, сім'ї, громадськості, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі та практичної діяльності.

Моральне виховання — дуже важка робота для вчителя, тому що не завжди збігаються вимоги школи і сім'ї, у суспільстві відбувається багато негативного, нелегко скласти програму виховної роботи, усе в ній передбачити і виконати. Крім того, виховання має внутрішні суперечності: не спрацьовує відразу зворотний зв'язок (результатів виховної роботи відразу не побачиш), виховання потрібно здійснювати за багатьма напрямами (розумовим, моральним, трудовим, естетичним, екологічним, правовим, статевим, фізичним тощо). І все це потрібно зробити вчителю.

Методологічною основою морального виховання є етика — наука про мораль, її природу, структуру і особливості походження. Мораль — це система принципів, норм і правил, які регулюють поведінку людини в суспільстві, роблять її правильною. Поняття "моральний", "моральність" використовують, коли мова йде про конкретний вчинок, практичну сторону стосунків. Отже, мораль, етику і моральність не можна вважати синонімами.

Зміст морального виховання в національній школі дається в концепціях національного виховання (1996 р.), позакласної виховної роботи (1994 р.), української національної школи-родини (1994 р.), безперервної системи національного виховання (1994 р.) та в інших нормативних документах. Він включає в себе формування національної свідомості, виховання любові до розбудови національної державності; патріотизм; участь молоді в практичних справах розбудови нашої держави; формування в учнів почуття гідності, гордості за свою Батьківщину, вірності Україні. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїчне виховання — формування бойового морально-психологічного духу, виховання глибокого розуміння громадянського обов'язку, готовності захищати Батьківщину, оволодіння військовими знаннями, вивчення бойових традицій та героїчних сторінок історії українського народу, його збройних сил,

О. Вишневський виділяє три етапи розвитку національної свідомості дитини.

І. Етап етнічного самоусвідомлення з раннього дитинства — це формування культу рідного дому, сім'ї, предків, рідного села, міста. У процесі етнізації велике значення має рідна мова, казки, народні пісні, звичаї, обряди, творчість.

ІІ. Етап національно-політичного самоусвідомлення в підлітковому віці — це відновлення історичної пам'яті, формування почуття національної гідності.

ІІІ. Етап громадсько-державного самоусвідомлення — це формування правильного розуміння понять "патріотизм", "націоналізм", "інтернаціоналізм", прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності. Моральні цінності поділяються на такі групи: о загальнолюдські, абсолютно вічні, які мають необмежену сферу застосування (гуманізм, доброта, чесність, правда, гідність, мудрість, справедливість, відчуття прекрасного тощо);

о національні — значущі для одного народу (патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо);

о громадянські — це визнання прав і свобод людини, обов'язку перед іншими людьми, поваги до закону, державних символів, уряду, до ідеї соціальної гармонії тощо;

о сімейні — моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, старших, пам'ять про предків, взаємоповага в сім'ї;

о цінності особистого життя — девіз, за яким живе людина, орієнтири поведінки, цілі, прагнення. Вони визначають риси її характеру, поведінку, успіхи, стиль особистого життя.

Закони лицарської честі, кодекс лицарських звитяг розкриває козацька педагогіка.

У системі морального виховання важливою підсистемою є екологічне виховання.

Відповідальність — це якість особистості, що характеризується прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку з погляду користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з пануючими в суспільстві вимогами, нормами, законами, керуватися інтересами соціального прогресу.

Обов'язок — це усвідомлена особистістю система громадських і моральних цінностей суспільства.

У школі учні вивчають свої права і обов'язки, правила поведінки в суспільстві, привчаються до порядку і дисципліни на уроках, дотримуються режиму праці і відпочинку в позаурочний час, застосовують самоврядування, громадську думку про дисципліну учнів, схильних до порушень дисципліни чи безвідповідальності, аналізують причини недисциплінованості. Ці та інші шляхи і методи сприяють вихованню свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності учнів.

Велика увага в школі повинна приділятися правовому вихованню — це також підсистема в системі морального виховання. У сучасній кризовій ситуації суспільства зростає дитяча злочинність, і за останні п'ять років становить 13% усіх зареєстрованих в Україні злочинців.