1. Категорії дидактики.

Категорія (від гр. каtehorіa — ствердження; основа й загальна ознака) — загальне поняття, що відображує найбільш суттєві властивості й відношення предметів, явищ об'єктивного світу; розряд, група предметів, явищ, які об'єднані спільністю певних ознак.

У дидактиці виділяють такі категорії: навчання, освіта, знання, вміння, навички, методи, прийоми, засоби, форми навчання; принципи та правила навчання; функції навчання.

Усі категорії дидактики перебувають між собою в діалектичному взаємозв'язку і взаємозумовленості (рис. 10).

2.Усім явищам і процесам властиві певні діалектичні суперечності. Вони є джерелом їх розвитку, своєрідним внутрішнім рушієм. Оскільки навчання є багатогранним і багатоаспектним процесом, то розуміння протиріч, пізнання внутрішніх рушійних сил пізнання є особливо актуальним завданням.

Рушійна сила — це певне психологічне відчуття труднощів У розв'язанні поставлених завдань. Вона проявляється у підвищенні розумової активності (чому?, як?) і спрямована на конкретні дії: оволодіння необхідним обсягом знань, умінь та навичок, щоб розв'язати поставлене завдання. Таким чином, у результаті дії механізму рушійної сили створюються оптимальні умови для інтелектуального розвитку особистості, оволодіння нею методами пізнавальної діяльності, формування пізнавальних мотивів навчання, а отже, забезпеченням міцності знань. Дія рушійної сили — це обов'язковий чинник процесу пізнання. Але переважно механізм дії рушійної сили непомітний, носить внутрішній характер і не завжди сприймається учнями. Тому учитель має глибоко усвідомлювати сутність рушійної сили, механізм її дії і стосовно конкретної навчальної теми створювати ситуації, включаючи механізм дії рушійної сили.

Рушійними силами розвитку індивіда в процесі навчання є такі суперечності:

1) між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і реальними можливостями цього процесу, який потребує свого узгодження з рівнем соціального замовлення суспільства; 2) між досягнутим учнем рівнем знань, умінь та навичок і тим рівнем, який необхідний для розв'язання поставлених завдань; 3) між потягом до індивідуальної творчості згідно з внутрішньо-інтенційною спрямованістю особистості учня і рівнем засвоєння ним досвіду творчої діяльності та досвіду емоційно-чуттєвого ставлення до світу; 4) між фронтальним викладом навчального матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; 5) між розумінням цього матеріалу вчителем і рівнем та особливостями його розуміння учнями; 6) між теоретичними знаннями та вмінням використовувати їх на практиці; 7) між автентичною спрямованістю учня та наявними можливостями її реалізації. Основною суперечністю, що характеризує процес навчання загалом, є суперечність між вимогами суспільства щодо підготовки молодого покоління і фактичним її рівнем.

У навчальному процесі вчитель може створювати штучні суперечності (розв’язки їх уже відомі науці, вчителеві, але не дітям). Їх можна назвати проблемними ситуаціями. Вони становлять основу проблемного навчання.

Процес навчання характеризується наявністю багатьох протиріч — зовнішніх і внутрішніх, суб'єктивних і об'єктивних, істотних та неістотних.

Найбільше уваги вимагають внутрішні протиріччя. Вони збуджують внутрішні психічні сили, які виступають рушієм навчальної діяльності школярів. Провідною рушійною силою процесу навчання є результат протиріч між пізнавальними і практичними завданнями, з одного боку, та наявним рівнем знань, умінь та навичок, з іншого боку.