14.11.1919) На спільній нараді членів Директорії та уряду унр було прийнято рішення про скасування повноважень ф. Швеця і а.

Макаренка, які виїжджали для проведення роботи за кордон. У постанові наради визначалося, що на час їх відсутності ―керування

справами Республіки покладається на Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови. Правовий статус

існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон ―Про тимчасове верхов не управлінняі‖. На

основі цього закону Директорія УНР в особі Голови Директорії мала затверджувати ухвалені Державною Народною Радою закони;

затверджувати прийняті Радою Народних Міністрів призначення та звільнення.Закон передбачав, що при неможливості ви конання

Головою Директорії своїх обов’язків, влада передавалася заступникові Голови Державної Народної Ради, а до її скликання —

Колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради Народних Міністрів, порядкуючого у Найвищому суді УНР і представника всіх

політичних партій). Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над тер. Укр..

81. Утворення урср та її юридичне оформлення.

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська

Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки

формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром —

Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру

прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена

спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря

ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до

складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На

відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Манільський

підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови

уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано,

В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах

входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином,

утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних

Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія,

Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над

правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала

право виходу зі складу СРСР, зле механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли була прийнята Конституція СРСР, яка поз бавила союзні

республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної

промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я,

соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню : зовнішню

політику в цілому і кожної республіки зокрема.

IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки

до складу СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного

суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

82. Утворення Галицької СРР та її державний апарат.

лицька чна нська бліка — територіальне утворення, проголошене 15 липня 1920 року Галицьким

революційним комітетом (Галревком) на частині західноукраїнських земель під час польсько-радянської війни 1920 року зі

столицею в Тернополі. Створення ГСРР відбулося за директивами з Москви і під безпосереднім керівництвом Володимира

Леніна. Галицька Соціалістична Радянська Республіка була створена керівництвом РСФРР під час походу Червоної армії на

Польщу як політична структура та плацдарм для подальшої комуністичної експансії в Центральну Європу. Галревком 15 липня

1920 року опублікував декларацію «До працюючих всього світу, до урядів Соціалістичних Радянських Республік і до урядів усіх

капіталістичних держав», у якій проголосив про створення ГСРР. Наприкінці липня Червона армія вступила на територію Галичини

і 1 серпня Галревком перебрався в Тернопіль, де ухвалив декрет «Про встановлення радянської влади в Галичині». Декретами

Галревкому було ліквідовано приватну власність на засоби виробництва, встановлено 8-годинний робочий день, відокремлено

церкву від держави та націоналізовано церковні маєтки, запроваджувалась єдина трудова школа із семирічним навчанням,

націоналізовувалася земля. У зв'язку з провалом походу Червоної армії на Варшаву 15 вересня 1920 року Галревком покинув

Тернопіль, а 21 (23 ?) вересня 1920 року після відступу Червоної армії з території Галичини ГСРР Найвищим керуючим органом

республіки став Галицький революційний комітет (Галревком). Державна влада зосереджувалася в руках Галревкому та в його

відділах — спочатку 12-ти, а згодом 18-ти, а також у Галицькій надзвичайній комісії для боротьби з контрреволюцією. На місцях

створювалися сільські, містечкові і повітові ревкоми. Місцем перебування Галревкому став Тернопіль. До складу Галревкому

входили В. Затонський (голова).

Офіційними мовами були визнані польська, українська. Ревком прийняв декрет № 4 «Про ліквідацію державної мови». Всі мови,

якими користується трудяще населення республіки, оголошувалися рівноправними: кожен громадянин мав право звертатися до

всіх радянських установ з На території Галицької СРР в обігу були гроші різних валютних систем: царської Росії і Тимчасового

уряду — рублі і «керенки», австро-угорські корони, німецькі марки та воєнні гроші «ост-рублі» і «ост-марки», польські марки,

численні місцеві паперові гроші. Крім цих грошей, в обігу також були гроші країн Антанти — франки, фунти стерлінгів, долари.

83. Розпад Австро-Угорщини і проголошення ЗУНР.

18 жовтня у Львові відбулись Збори усіх українських послів Австрійського парламенту, Галицького і Буковинського Сеймів і по 3

представники від усіх політичних партій, духовенства і студенства, на яких було обрано Українську національну раду на чолі з

Євгеном Петрушевичем і проголошено, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття утворюють Українську державу, щоправда,

ще у складі Австро-Угорської монархії. Рада створила свої виконавчі органи – комісії: Делегація Української національної ради

виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

Активно підготовлялись до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28

жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині і оформити перехід краю до

складу Польщі. На 1 листопада призначалось офіційне передання влади в усій Галичині полякам, проте у ніч на 1 листопада їх

випередив Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців австро-угорської арміїі, на чолі із сотником

Дмитром Вітовським — близько 2 тис. вояків до ранку зайняли усі найважливіші стратегічні пункти міста. Вже наприкінці 1

листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії.

1 листопада Українська національна рада видала відозви ―До населення міста Львова‖ і ―Український народе‖ про утворення

Української держави з найвищою владою Української національної ради. На засіданні Української національної ради 9 листопада

1918 р. було визначено назву Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої увійшли Сх.

Галичина, Північна Буковина і українські повіти (комітати) Закарпаття; держава охопила територію близько 70 тис. км2 з

населенням 6 млн. Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спершу відійшло до складуУгорщини, а

у січні-квітні 1919 р. до Чехословаччини – зі згоди і санкції Антанти. Тож фактично ЗУНР охоплювала лише територію Східної

Галичини з населенням 4 млн.

84. Центральні та мысцеві органи влади та управління ЗУНР

Українська національна рада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким у

складі 14 міністерств-державних секретарств. 13 листопада Українська національна рада прийняла ―Тимчасовий Основний закон‖,

що визначив конституційні засади ЗУНР – закріплював верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представницькі органи. До виборів парламенту – Сейму – уся повнота законодавчої влади належала Українській

національній раді.

За розпорядженням Української національної ради від 11 листопада передбачалось ліквідувати усі старі органи місцевої влади і

управління, а натомість шляхом загальних виборів, які вже у листопаді відбулись на всій території ЗУНР, утворити нові: у

сільських і містечкових громадах – громадські і міські комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах –

повітові комісари і повітові національні ради. Після їх обрання у багатьох повітах відбувались збори, наради громадських і міських

комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні

акти, обміну досвідом. У подальшому вдосконалювались структура державного апарату влади і управління, форми і методи його

діяльності, правова основа. На засіданні Української національної ради 4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі

Президента (голови Ради), яким знову було обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної

ради як колегіальний глава держави у складі Президента Ради і 9 членів. У березні 1919 р. Українська національна рада прийняла

закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні – виборчий закон. Однопалатний Сейм мав обиратись громадянами (активне виборче

право належало громадянам з 21 р., а пасивне – з 25 р.) на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному

голосуванні за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (залежно від кількості її представників)

закріплювалась відповідна кількість послів (депутатів) Дещо змінилась структура і персональний склад уряду – ще у грудні подав у

відставку прем`єр-міністр К.Левицький, його замінив С.Голубович; з метою забезпечення прав і та інтересів національних меншин

Українська національна рада вирішила утворити ще 3 державних секретарства – польське, єврейське, німецьке, запропонувавши

меншинам обрати до них своїх представників, проте через їхнє небажання це не відбулось. На початку 1919 р. кількість

державних секретарств скоротилась до 10 – було об`єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт і телеграфів;

ліквідовано секретарства праці і суспільної опіки, суспільного здоров`я, а замість них утворено відповідні відділи при секретарстві

внутрішніх справ. Ще у листопаді 1918 р. Українська національна рада розпорядилась утворити корпус державної жандармерії

для охорони громадського порядку, державного і особистого майна, публічної безпеки. Корпус очолила Команда української

державної жандармерії на чолі з Головним комендантом, а на місцях утворювались окружні і повітові команди жандармерії,

сільські і міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім з військовослужбовців; кількісний склад жандармері ї у

повітах визначав повітовий комендант за погодженням з повітовим комісаром. На місцях обиралась також народна міліція.

85. Судові органи ЗУНР

Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР діяли попередні суди у колишньому складі,

притому судді і технічні працівники присягали на вірність українському народу і державі; а тих, хто скомпрометував себе

антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було звільнено. Та невдовзі уся територія держави була поділена на

12 судових округів і 130 судових повітів, в яких мали бути утворені окружні і повітові суди у складі 144 осіб, обрані населенням;

притому, для національних меншин встановлювалась квота для обрання ними своїх суддів; відтак передбачалось обрати 102

судді-українці, 25 поляків і 17 євреїв. На пропозицію Державного секретаріату судівництва Українська національна рада у лютому

1919 р. прийняла закони про скорочення підготовчої суддівської служби, тобто стажування, з 3 до 2 рр.; про тимчасове

припинення внаслідок умов військового стану діяльності суду присяжних; про уведення у судочинстві української мови, принципів

гласності, змагальності, широкого демократизму, безумовного права обвинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних

справ 11 лютого було тимчасово створено трибунали першої інстанції. Апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справ

мав стати Вищий суд, а касаційною – Найвищий державний суд; а до їх обрання їх функції належали спеціально утвореним

Сенатам – Окремому судовому Сенату другої інстанції і Окремому судовому Сенату третьої інстанції, утвореним 8 березня при

окружному суді у Станиславові.