1.Суспільно-політичний устрій Скіфської держави.

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні племена (сармати, алани).

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя. Скіфи перебували на стадії розкладу

первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена.

Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі. У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників

поступово почала переходити до осілого способу життя. Виникали великі поселення, укріплені ровами, земляними валами та

кам'яними стінами. поділ на рабовласників і рабів. Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Цар Атей, котрий

панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем

Філіппом II Македонським потерпів поразку, і його держава розпалася. У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона

була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Наприкінці II—початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об'єднання перестала

існувати. Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут,

збереження патріархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Решта

населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. Головним

джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура

царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв'язували

важливі державні питання. Територія держави поділялася на номи. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях,

рішеннях народних зборів, а також постановах царів.

2. Західні, південні та східні слов’яни: причини і наслідки розселення.

У I-II ст. н. е. - консолідація слов’ян. Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. У IV-V ст. - міцні

племінні союзи. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV-VII ст.). В господарстві широко

застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен

було те, що правила й норми язичницької релігії - невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль

чоловіка в сімейних і суспільних відносинах. В VII ст. антський племінний союз розпався. у VI ст. виникла держава волинян, до якої

ввійшли племена дулібів. Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. За даними літописів, у східних

слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань. Особливу роль серед них відіграли поляни.

Головним центром полян був Київ. Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами,

сформувавши ядро Київської держави. Протягом VI-VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної

організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання-зародки держав. Сільська громада - основною організаційною

формою східнослов’янського суспільства.