45. Нормативність уживання граматичних форм займенника.

Займенник - це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх.

Використання неозначених займенників у текстах ділового та нау­кового стилю обмежене. Звичайно, окремі з них беззастережно функ­ціонують у професійному мовленні, напр.: дехто з учасників, деякі фірми, будь-який час. Однак займенники, в структурі яких є частки аби-, казна-, хтозна-, вживають лише в розмовній мові.

У багатьох випадках значення займенників переймають інші частини мови, зокрема прикметники. Неозначений займенник деякий замінюють прикметниками окремий, певний, напр.: в окремих випадках, певний час.

У текстах ділового мовлення існують застереження щодо викорис­тання окремих займенників з огляду на їх змістове наповнення чи сти­лістичне забарвлення, зокрема:

1. Займенник Ви у стосунку до однієї особи вживають в усному та писемному діловому мовленні для висловлення поваги, пошани, ввіч- ливості до особи, якій минуло 16 років, до осіб, старших за посадою.

У документах (заява, доповідна записка, пояснювальна записка, наказах, розпорядженнях, ділових листах та ін.) намагаються уникати особових займенників, напр.: Прошу дозволити (звільнити, допусти­ти); Доводжу до Вашого відома; Наказую; Пропоную; Нагадуємо; Надсилаємо; Повідомляємо.

2. У присутності тих, про кого йде мова, не слід вживати займенники він, вона. Краще у такій ситуації назвати особу на ім'я чи на ім'я та по батькові або використати слова пан, добродій.

3. У діловому мовленні часто використовують займенник ми, коли хочуть уникнути категоричності тону, пом'якшити наказ, прохання, напр.: Ми повинні дбати про авторитет нашої фірми. Замінюють займенник я на авторське ми в науковому стилі з метою залучити слу­хача (читача) до участі в міркуваннях, напр.: У процесі дослідження ми пришили до таких висновків. Особливого забарвлення набуває за­йменник ми у мові лікаря, за допомогою якого він наближає себе до пацієнта, напр.: Як ми себе почуваємо?

4. Присвійний займенник свій не вживають, якщо він дублює на­явне у тексті слово, наприклад, прикметник власний, який набув у су­часній українській літературній мові значення „свій", наприклад, свій власний дім, але Він перетинається у своєму функціонуванні з... або Це випадок з власної практики.

5. Потрібно уникати форм орудного відмінка особових займенни­ків для називання суб'єкта дії, напр.: ми запропонували або було за­пропоновано замість нами запропоновано; ви довели або було доведе­но замість вами доведено.

46. Особливості вживання дієслівних форм у мові професійного спілкування.

Дієслово - це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан і виражає це значення в граматичних категоріях виду, стану, способу, часу, особи (роду), числа.

Дієслово як частина мови має п'ять основних граматичних форм:

1. Інфінітив.

2. Власне дієслово (особово-родові форми).

3. Дієприкметник.

4. Дієприслівник.

5. Предикативні форми на -но (-єно), -то.

1. Інфінітив - це початкова форма дієслова, яка називає дію без­відносно до діючої особи, часу, способу та стану.

Формальною ознакою інфінітива є фіналь -ти (-ть)). У системі ділового мовлення вживають, звичайно, неозначену форму дієслова із формантом -ти (па­ралельна форма на -ть поширена в розмовному та художньому стилях).

Особливість вживання інфінітива у ролі присудка односкладного чи двоскладного речення полягає в аналітичності: інфінітив виконує роль лексичної частини дієслівного складеного присудка, а допоміжні слова (фазисні, модальні дієслова; модальні прикметники, прислівни­ки) вказують на фази перебігу дій або їх перебування в станах, можли­вість чи неможливість, доцільність чи недоцільність їхнього здійснен­ня..

Часто в ролі головного члена речення інфінітив виступає самостій­но або в складі стійкого словосполучення, виражаючи модальне зна­чення повинності.

Форму інфінітива доконаного виду використовують в ухвальній частині ряду документів, зокрема протоколу, наказу, розпорядження тощо, для вираження наказовості, напр.: затвердити на посаді; взя­ти інформацію до відома.

2. Власне дієслова - це дієвідмінювані, або особово-часові та особово-способові, форми, які є основними і типовими формами дієслова і найповніше подають його граматичні ознаки.

У текстах ділового спрямування (інструкції, статути тощо) часто використовують безособові дієслова, утворені від особових за допо­могою постфікса -ся, з метою констатації факту, напр.: не дозволяєть­ся, (категорично) забороняється; не допускається.

У діловому мовленні поширені дієслова теперішнього часу із зна­ченням позачасовості - теперішній постійний, виражені формами 1 -ої особи множини, 3-ої особи однини та множини, напр.: вважаємо за доцільне звернутися до ректора університету з пропозицією відкли­кати...; рівень інфляції становить; банк впроваджує нові форми ро­боти з клієнтами; допускають до участі в конкурсі осіб... .

3. Дієприкметник - це особлива форма дієслова, що виражає ди­намічну ознаку предмета за дією, яку він сам виконує (активні дієприк­метники) або яка на нього спрямована (пасивні дієприкметники).

У сучасній українській діловій мові вживання активних дієприкме­тників теперішнього часу обмежене. Неповною є навіть твірна база цих дієслівних форм. Наприклад, вони зовсім не утворюються від діє­слів з постфіксом -ся. У такому разі використовують перифрастичний вислів, напр.: вчитися —» той, хто вчиться.

Пасивні дієприкметники утворюються від основи інфінітива пере­хідних дієслів, як правило, доконаного, рідше недоконаного виду за допомогою суфіксів -її-, -єн- (-єн-), -ія-, напр.: прочита-ти —> прочи-та-н(ий), запроси-ти —» запрош-ен(ий), приклеї-ти —> прикле-єн(ий), висуну-ти —> висуну-т(ий), або висун-ен(ий), писа-ти —> писа-н(ий).

Активні дієприкметники минулого часу та пасивні дієприкметники часто використовують у професійному мовленні, напр.: збіднілий, збанк­рутілий; підтверджений, покритий (акредитив); опротестований, преюдиційований (вексель), втрачена (вигода), вироблений (дохід).

Входячи до складу термінологічних сполук, дієприкметники часто послаблюють значення дії і вступають у синонімічні чи антонімічні відношення подібно до прикметників, напр.: фіксовані (витрати) -постійні, рентні; передавальні (платежі) — трансферні.

4. Дієприслівник - це незмінна форма дієслова, яка виражає супро- відну до основної дію (завершену або незавершену).

Особливістю вживання дієприслівників є їх неодмінний зв'язок із суб'єктом - виконавцем основної дії. Порушення такої співвіднесе­ності призводить до логіко-синтаксичних помилок, напр.: Перевірка пройшла, не виявивши ніяких порушень; Зважаючи на подвійну функ­цію, їх кількість коливається від двох до п 'яти.

5. Предикативні форми на -но, -то — це незмінні форми дієслова, що виступають головним членом (присудком) у безособових реченнях.

Виражаючи значення результативного стану, що є наслідком вико­наної дії, такі форми дієслова зосереджують в собі „усю силу висло­ву", їх використовують на останньому етапі пасивізації" суб'єкта дії двоскладних речень, пор.: Адміністраиія виплатила заборгованість —> Заборгованість виплачена (адміністрацією) —> Заборгованість виплачено.

Як правило, безособові дієслівні форми на -но, -то вживають у значенні „хтось щось зробив", напр.: Роботу завершено (хтось завер­шив); Лист відправлено (хтось відправив). Рідко їх використовують стосовно явищ природи, напр.: Поля затоплено (вода затопила).

Слід пам'ятати, що форми на -но, -то в українській мові є безосо­бовими і не можуть мати при собі навіть пасивного суб'єкта, вираже­ного формою орудного відмінка, типу Нами проаналізовано, а треба У роботі проаналізовано.