18.Міжнародний Суд оон

Міжнародний суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) — головний судовий орган ООН, до юрис­дикції якого входять усі питання, що передаються йому держава­ми, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договора­ми і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени мо­жуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні ко­палини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.Офіційні мови Суду - французька і англійська. Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений-розглядати правові спори між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;-ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;-давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН. Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН. Всі держави учасники Статуту Міжнародного Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним. Інші держави можуть передавати на його розгляд справи на умовах, що визначає СБ ООН. Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

19.Концепція прав людини та основних свобод у міжнародному праві

У міжнародно-правових документах відображений певний стандарт прав людини, який є результатом тривалого процесу формування еталонів відповідно до норм сучасного демократичного суспільства. Зародження концепції прав людини можна віднести до VI— V ст. до н. е. в стародавніх грецьких полісах, де вперше виникли ідеї демократії і принципи громадянства. Громадянин передусім наділявся політичними правами: свободою, правом на вирішення державних справ, на участь у відправленні правосуддя і т. ін. Першим документом, у якому були закріплені права людини, можна назвати англійську Велику хартію вільностей, прийняту в умовах політичного конфлікту між королівською владою і панівними верствами, що вимагали обмежити свавілля влади. Захист прав людини отримав подальший розвиток в Акті про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнень за морями 1679 p, прийнятому в Англії з метою регламентації порядку звільнення заарештованої людини і видачі її на поруки. Видатний історичний документ, що розвиває ідеї свободи і невідчужуваних прав людини і народу, — Декларація незалежності, написана Т. Джефферсоном, була одноголосно прийнята 13 Штатами і затверджена Третім Континентальним конгресом 4 липня 1776 р. Вона втілила початки свободи особи, її автономії і встановила, що вони підлягають захисту від будь-яких посягань держави.