39. Китай в середні століття і його міжнародні зв'язки

Китай за своїм розміром і населенням у середні віки можна було спів ставити з всією християнською Європою. На межі ХІІ-ХІІІ ст. у Китаї проживало близько 100 млн чоловік – більше ніж у Європі того часу. Китайці вважали свою державу центром Землі, а всі народи, що живуть навколо вони називали варварами.

Сильна централізована держава на чолі з імператором склалася у Китаї ще у ІІІ ст. до н.е. З того часу і до початку ХХ ст. Китай незмінно залишався імперією. Правитель Китайської держави називався Сином Неба. Його влада передавалася у спадок і офіційно нічим не обмежувалася. Особа імператора була священною. Він вважався не тільки повелителем всіх людей, а й посередником між Небом і „піднебесним світом”. Імперія вважалася втіленням небесного порядку. У середньовічному Китаї держава і суспільство продовжували дотримуватися багатьох правил життя, які розробив Конфуцій ще у середині І тис. до н.е. У середні віки його оголосили „першим святим”. Його називали „учителем 10 тисяч поколінь”, „імператором без трона”. На його честь будувалося багато храмів.

Згідно з вченням Конфуція і уявленнями китайців, кожен у суспільстві повинен знати своє місце: правитель – чесно правити і піклуватися про підданих, чиновники – давати йому мудрі поради, селяни – чесно працювати. Вірність, покірність, доброта і співчуття, почуття обов`язку, повага до старших і до батьків проголошувалися головними чеснотами благородної і достойної людини. Їй потрібно було засвоїти 300 головних і 300 додаткових правил поведінки. Середньовічний Китай – це регіон взаємодії і специфічних форм співробітництва численних царств та імперій, які змінювалися, здійснювали взаємовідносини з різною інтенсивністю. Тому ані конфуціанство, ані даосизм чи буддизм не могли залишатися незмінними або однаково синтезованими в одне вчення протягом двох тисячоліть.

Феодальная дипломатия Китая развивалась в иных усло­виях, весьма отличных от тех, какие существовали в Европе. Она сохранила сложившуюся в древности, хорошо разработан­ную систему дипломатической службы, которую и продолжала совершенствовать. Особая черта дипломатии феодального Ки­тая заключалась в том, что она выражала не интересы местных властителей, а была дипломатией государственной, ею руково­дила централизованная власть. Представляя интересы фео­дального класса, она вместе с тем боролась против сепаратист­ских тенденций феодалов, за укрепление государственной власти  династии и сохранение единства страны. В отличие от Европы религиозные влияния и особые интересы церкви в Китае не имели сколько-нибудь существенного значения. По­мимо главной цели—охраны интересов господствующего клас­са и его государственной организации, китайская дипломатия боролась за защиту великой и высококультурной земледель­ческой страны от вторжений кочевников. В то же время она имела и другую задачу — способство­вать осуществлению завоевательной политики феодальной империи, по преимуществу направленной на страны, располо­женные за южными рубежами Китая. В своих обширных внеш­них сношениях китайская дипломатия стремилась добиться для своей страны выгодных торговых соглашений.

Обычно внешние сношения Китая осуществлялись импера­торским двором. В строго установленные сроки в Китай прибы­вали иноземные посольства, привозили грамоты, дары и товары. Переговоры велись в условиях строжайшего соблюдения подробно  разработанного церемониала. Многочисленные формаль­ности соблюдались и при отправлении китайских посольств. Дипломатическая деятельность играла видную роль в политике Китайской империи. Ее политика и дипломатия оказывали большое влияние на соседние с Китаем страны.