35. Імперія Карла Великого та її дипломатична практика.

Після того, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев III запросив монарха в Рим. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800р. він увінчав короля імператорською короною та оголосив його римським імператором. У 812 р. імператором Заходу Карла визнала і Візантія. Проте нова імперія суттєво відрізнялася від старої — Римської. Постійної столиці у Карла Великого не було. Він мандрував усією країною, зупиняючись у численних маєтках, найчастіше в Ахені. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, вели судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней), тому й називалися ці зібрання «травневими полями». У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їхні повідомлення про справи на місцях і віддавав накази або збірники постанов — капітулярії.

Імперія, що виникла в результаті завойовницьких війн, як і інші подібного роду імперії античної та середньовічної епох, не мала своєї економічної бази і являла тимчасове і нетривке військово-адміністративне об'єднання.

Високий був на початку IX в. і міжнародний престиж імперії Каролінгів: заступництва Карла домагалися королі Шотландії й Астурії, вожді племінних ірландських князівств. У 812 р. імператорський титул Карла був із застереженнями визнаний і імператором Візантії. Імперія Карла Великого стала найбільшою силою в Європі, де з нею могла помірятися тільки Візантійська імперія. Відносини з Візантією займали тепер найважливіше місце в дипломатії Карла. Спочатку у Карла були грандіозні плани об'єднання Західної і Східної імперій шляхом одруження на візантійської імператриці Ірини. Але позбавлення Ірини зруйнувало цей план, Новий імператор Никифор не визнав за Карлом імператорського титулу, і між Франкською імперією і Візантією на ряд років припинилися дипломатичні відносини. У той час як Візантії доводилося з трудом відбиватися від арабів, болгар, аварів та її вплив слабшав, авторитет Західної імперії сильно зріс. Карл отримав низку важливих привілеїв на Сході. «Святі місця» в Палестині, колишні раніше під заступництвом візантійського імператора, перейшли під опіку Карла. У рік його коронації єрусалимський патріарх у спеціальному посольстві послав йому ключі від «гробу господнього» разом з ключами і прапорами Єрусалиму. До Карлу в Аахен стікалися посли Данії, Англії та інших країн. До нього слали почесні посольства Альфонс II, король Астурії, шотландські королі. Всі вони шукали дружби і союзу з імператором Заходу.

36. Верденський поділ 843 р. Та його значення для міжнародних відносин.

Верденський договір (843) — угода між внуками Карла Великого» про поділ його імперії. Традиції поділу володінь монарха між його синами і переділу цих володінь між спадкоємцями здавна існували у Франкській державі епохи Меровінгів і Каролінгів. В умовах відсутності чіткої межі між публічним і приватним правом подібна угода оформляла не розпад держави, а розподіл власності. 

Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна – Карлу Лисому, середня – франкське королівство (північна Італія) – Лотарю. Лотарь одержав корону імператора. Верденський договір поклав початок самостійному існу-ванню трьох європейських держав – Німеччини, Франції, Італії.

Верденський мир 843 року означав поділ імперії (утворились Франція і Німеччина) [16, c.75]. А в середині ІХ ст. від франків відокремлюється Італія. Послаблення світської влади спричинило зміцнення і поширення папства. Так, папа Миколай І став першим носити папську корону. За його понтифікату стався новий церковний розкол. Ця дискусія між Візантією і Римом формально носила теологічний характер. Однак, справжньою причиною було питання про владу на Балканах. В Моравії і Панонії християнство насадили німецько-латинські проповідники. Латиняни звинувачували Кирила і Мефодія у тому, що вони поширюють єресь, проводячи богослужіння на слов’янській мові. Тоді як вони вважали, що славити Бога можна лише на трьох мовах – єврейській, грецькій, латинській, бо ними зроблено напис на Хресті Господнім [74, c.118]. Але це твердження було помилковим, оскільки Ісус заповів Апостолам навчати народи на їх рідних мовах.