13. Антропологічний поворот в античній філософії. Сократ.

Софістика підготувала антропологічний поворот, зроблений в античній філософії Сократом (470-399 р. до н.е.). Софісти першими чітко виділили тему людини у системі інших філософських проблем. Вони мали цілісний погляд на людину і першими розглянули її у соціокультурних умовах існування. Вони розуміли людину не тільки як розумну, пізнающу, але й як творчо діючу істоту, яка творить і у культурній діяльності і у пізнанні.

Принципом своїх філософських міркувань і завданням філософського пізнання Сократ зробив вислів, написаний на храмі Дельфійського оракула: "Пізнай самого себе". Це був поворот принципового характеру: призначенням філософії визнавалося не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ намагався осмислити своєрідність людини через розгляд специфіки її діяльності, щоправда, у дуже вузькому розрізі — у сфері моральної поведінки. У постійних бесідах з людьми він намагається виявити глибинні підстави вчинків людей, що ведуть до гідного, доброчесного способу життя. Він ототожнював знання і чесноту. Оскільки людина у своїх справах керується знанням, то повинна давати собі ясний, свідомий звіт про керівні принципи своєї поведінки. Сократ зробив велике філософське відкриття: основою діяльності людини є загальні поняття, що за своєю природою ідеальні. Мужні чи прекрасні вчинки людей можуть бути дуже різноманітні, але мужність чи краса самі по собі, виявляється, мають характеристики парменідівського буття: воно єдине, неподільне, осягається тільки розумом. Добрі вчинки різноманітні, як різноманітні ситуації, у яких людина вчиняє по-доброму, але поняття добра завжди те саме. Причому саме це загальне поняття є керівним принципом доброчесного поводження людини, вона — деякий ідеальний зразок, що породжує конкретний вчинок. Сократ уперше чітко усвідомлює принципову відмінність діяльності людини від дії природних сил, і ця відмінність — утім, що людина керується загальними поняттями.

Сократ досліджує природу загальних понять винятково в сфері моралі, до аналізу практичної діяльності людини він не доходить. Походження цих понять чи ідей, а також їхнє місце розташування залишається для Сократа таємницею. Ясно одне: ідеї осягаються тільки розумом, але в розумі конкретної, емпіричної людини вони споконвічно не знаходяться, оскільки доводиться займатися їх спеціальним дослідженням, розшукуванням.

14. Античний атомізм. Загальна характеристика і представники.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову; 2) трактування людини і людського суспільства. Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп (Л) (бл. 500-440 рр. до н.е.) і Демокріт (Д) (бл. 460-370 рр. до н.е.).

Л і Д, обґрунтовуючи первоначала, вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти. Оскільки атомісти допускають два начала у світобудові — буття і небуття (дуалісти). Вони трактують саме буття як нескінченну множину атомів (плюралісти). Атомісти визнають нескінченне число атомів різної форми, що мають різні властивості.

Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі. Демокріт розрізняє два види пізнання: темне (незаконнонароджене) і істинне (законнонароджене), їх можна пізнати – за допомогою чуттів і через мислення.

Ще один з атомістів Епікур (бл. 342-270 рр. до н.е.) говорить про їх форму, величину і вагу атомів. За Епікуром: простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час він вважає властивістю тіл.  Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху.

Лукрецій (приблизно 99-55 рр. до н.е.) — староримського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. Людина, за Лукрецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

15. Ідеалістична філософія Платона (вчення про ідеї, теорія пізнання). Платон будує свою філософську систему, створюючи 3 світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів) — вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей». Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Теорія пізнання Платона будується як теорія пригадування, керівним початком при цьому виступає розум або розумна частина душі. За Платоном, душа безсмертна, причому до народження людини вона знаходиться в позамежному світі, де вона спостерігає блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування про бачене раніше. Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі.

16. Філософія Арістотеля. Загальна характеристика філософської системи. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихователь Макидонського. Арістотель суттєвим чином трансформував систему об’єктивного ідеалізму Платона і виступив із критикою його теорій ідей. Арістотель рішуче критикує принциповий відрив ідеї речі від самої речі. Ідея речі, за Арістотелем знаходиться усередині самої ж речі. Теза про перебування ідеї речі усередині самої ж речі є те основне і принципове, у чому полягає основне розходження між Платонівською і Арістотелівською школами. Своє навчання про річ як організм Арістотель викладав багато разів і різними способами. Він виділяє чотири причини, чи чотири принципи будь-якої речі, що розуміється як організм. Перший – матеріальний (те, з чого виникла річ), другий – форма (структурує пасивну матерію), третій – рухаючий (те, звідки іде початок руху, що оформлює матерію), четвертий – цільовий (те, заради чого відбувається зміна). Аристотель розрізняє три типи душі: вегетативний (рослинний), чуттєвий (тваринний), розумний (людський). Аристотель залишив після себе 8 груп текстів: з логіки, загально філософські, фізичні, біологічні, етичні, екологічні, психологічні, мистецтвознавчі. Сукупність філософських праць Аристотеля називається «Метафізика». «Органон» - твір про метод пізнання..